Король шрамів - Лі Бардуго

— Відвезіть її додому й полікуйте, — наказала Ніна з манірною зверхністю студентки, котра нізащо у світі не порушила б правил. — Сьогодні ввечері вам слід подякувати в молитвах Джелу за те, що він пробачає своїй пастві таку легковажність.

Висока дівчина вклонилася.

— Джел єрендем.

Вона осідлала коня.

— І ліпше нам більше нє бачився, — ламаною фієрданською додав Адрік.

— Так, сер. Авжеж, — запевнила дівчина; утім, коли вона відверталася, Ніна помітила в її мідних очах зухвалу іскорку. Інших можна було залякати, але не її. У неї особливе серце. Вона їздитиме верхи. Вона полюватиме. Вона битиметься, коли зможе. І саме це допоможе їй залишитися живою.

Коли послушниці зникли з галявини, Ніна озвалася:

— Вони і словом не прохопляться.

— Так, — погодився Адрік. — Вони, вочевидь, злякалися, що ми поговоримо з Берегинею. Ну ж бо, наповнімо фляжки. Зразки можна взяти з собою до стаєнь.

Проте Ніна ще не готова була покидати гори. Шепіт пролунав знову, і цього разу вона не збиралася його ігнорувати.

— Я хочу ще раз подивитися на фабрику.

— Чому?

«Що на це відповісти?»

— Я… я просто думаю, що там ще є на що подивитися. — Хор у її голові зітхнув.

Адрік був налаштований скептично.

— Іди, але будь обережна. І не вплутуйся ні в що, чула?

Дівчина кивнула, але Творець, схоже, помітив у виразі її обличчя щось, що йому не сподобалось.

— Ніно, не вплутуйся. Якщо тебе впіймають, це поставить під удар усю нашу роботу у Фієрді. Це не прохання, а наказ.

— Так, сер, — відгукнулася Ніна, вправно приховавши розчарування, яке відчула. Слухняність ніколи не була її козирем, до того ж вона занадто давно навчилася вирішувати все самотужки. Проте дівчині хотілося служити Равці, а це означало, що слід із самого початку навчитися виконувати те, що тобі кажуть.

«Трассел неохоче слухався моїх наказів. А я підкуповував його шматочками стейка». — «Ти серйозно, Матаясе? Може, мені слід укусити Адріка наступного разу, коли він мені набридатиме. Я не вовк. Я вихована панянка… хоча "стейк" звучить непогано».

— Ми з Леоні наберемо зразки води тут і в притоці, ближче до міста, — повів далі Адрік, і Ніна зраділа, що він не може читати думок. — Повертайся, поки не стемніє.

Дівчина рушила до дерев, не поспішаючи повертатися до фабрики, поки не пересвідчиться, що за нею ніхто не спостерігає. Цього разу вона не пішла дорогою. Натомість прислухалася до шепоту; вирішила, що не вигадує, наче звук збуджено гучнішає, коли вона підіймається вгору, тож дозволила хорові повести себе далі на схід. Сповнені передчуття голоси змушували її переставляти стомлені ноги, шурхіт дедалі гучнішав, звук був схожий на збудженні балачки в залі перед початком вистави. А може, страти.

Коли нарешті вона знову побачила фортецю, сонце вже майже сховалося. «Чому пригоди завжди змушують ходити пішки?» — замислилася дівчина. Вона якимось чином опинилася позаду будівлі, тож тепер була з іншого боку, ближче до західного крила. Звідси Ніна бачила брудну дорогу, що вела до інших воріт, які підпирали двоє знуджених вартових. Ця частина фабрики, схоже, занепадала. Вікна вибиті, ніде не видно, щоб хтось працював.

Також звідси можна було краще роздивитися водойму. Її захисна стінка вигиналася у вигляді велетенського ясена — з опуклого каменю випиналися товсті переплетені гілки й коріння. Не варто було навіть сумніватися: після будівництва цю греблю освятили. Фієрданці завжди читали молитви повсюди, де була вода: біля млинів та в гаванях, у велетенських північних шахтах, де святі слова щосезону висікали на кризі. Біля підніжжя греблі виднівся круглий шлюз, і Ніна розгледіла в багнюці навколо нього купи сміття. Забруднення Джелових вод вважалося у Фієрді злочином і каралося смертю. Напевно, ті солдати були не надто релігійними.

Дивитися там не дуже було на що, але шепотіння в Ніниній голові перетворилося на лемент, і тепер дівчина чула, що голоси не збуджені — у них вчувалося страждання.

Ніна потягнулася до своєї сили — тієї, що створила всередині неї парем. Відчула потік невидимої ріки, якої не вмістила б жодна людина. Це була смерть — холодна неминуча течія, і, зосередившись, дівчина відчула, куди та біжить і де закручується у вир. Вона дозволила свідомості пірнути в холодну воду в пошуках голосів.

«Де ви? — запитала вона в темряві. — Хто ви?» Коли течія накрила Ніну, немов намагаючись потягнути її за собою, жбурнути в глибини, дівчина задихнулася. Стогін усередині підіймався схожою на жаску повінь хвилею.

Смерть хотіла заявити свої права на неї. Ніна це відчувала. І хіба якась частина її не мріяла на це погодитись?

«Ніно, повертайся».

Вода більше не здавалася холодною.

Вона здавалася люб’язною. Наче гостинна господиня.

«Ніно. Не здавайся на волю течії».

Нінині очі вибалушилися. Дівчину знову обійняв світ живих — щебетання пташок, вологий аромат ґрунту під підошвами черевиків, цвіркотіння крихітних створінь у підліску. Вона подивилася на скособочений силует фабрики й відчула, як мороз пішов поза шкурою. Голоси стихли, проте вона досі чула, як вони плачуть. Вона знала, хто це.

Сотні жінок і дівчат.

Усі вони були мертві.

Тут, на вершечку гори, Ніну оточували могили.

6

Ніколаї

Ніколаї з Толею привезли Давіда та Надю назад до столиці підземним тунелем, що простягнувся від «Позолоченого Болота» аж до угідь Ґранд-Палацу — глибоко під землею вони подолали майже двадцять п’ять кілометрів. Бідолашний Толя всю дорогу щось бурмотів собі під ніс. І це щось було віршоване.

Король залюбки врятував би хлопця і свої власні вуха від цієї травми, та голова його служби безпеки запевнив, що з ним усе буде гаразд. Крім того, до Ніколаї дійшли чутки, що юрба прочан, які розклали табір під міськими стінами, за останні кілька днів суттєво збільшилася: люди вимагали королівської аудієнції. Бракувало тільки, щоб якийсь надміру палкий фанатик кинувся під копита одному з королівських вершників. Ніколаї сьогодні не збирався робити з когось мученика.

На поверхню вони виїхали позаду дзюркотливого рукотворного водоспаду неподалік королівських стаєнь, доріжку до якого охороняло двійко найвідданіших королю вартових. Вартові в біло-золотій формі, з охайно укладеним набік волоссям і однаковою врочистою солдатською байдужістю на обличчі скидалися на братів, проте характерами були схожі як макогін на ночви. Трухін завжди реготав і аж кипів від завзяття; а Ісаак був такий сором’язливий, що ледве змушував себе дивитися комусь в очі.

Хлопці й оком не змигнули, коли почет Ніколаї з’явився з-за живоплоту.

— Трухін, — звернувся до вартового король. — Що я цікавого проґавив за час подорожі?

Хлопцеве насуплене обличчя вмить розпливлося в невимушеній усмішці.

— Ласкаво просимо додому,