Українська література » Фентезі » Король шрамів - Лі Бардуго

Король шрамів - Лі Бардуго

Читаємо онлайн Король шрамів - Лі Бардуго
вийде з берегів.

«Сила Джела, — подумала Ніна. — Невичерпне джерело, річкова лють».

Два комини видували в пообіднє небо сіро-блакитні бовдури диму, а «крамарі» дивилися, як до воріт під’їхала підвода. З цієї відстані неможливо було зрозуміти, про що вартові розмовляють із візником.

— Як думаєте, що на підводі? — запитав Адрік.

— Це може бути що завгодно, — озвалася Леоні. — Руда із шахт. Риба. Купа юрди.

Ніна потерла долонями плечі й кинула погляд на комини.

— Це не юрда. Я б відчула її запах. — Невеличкі дози звичайної юрди допомогли їй пережити битву з парем, та залишили дівчині на згадку підвищену чутливість до неї. — Що думаєш? — запитала вона в Адріка. — Залишаємося?

— Думаю, що хочу зазирнути всередину фортеці, проте мене влаштує, якщо ми дізнаємося, що за чортівню вони зливають у воду.

— Можливо, це відходи з шахт, — припустила Леоні.

— Якби це були шахти, рибалки здійняли б галас, щоб їх закрили. А страх змушує мешканців містечка мовчати.

— Візьмімо зразки води, — запропонувала дівчина. — Якщо мені вдасться відокремити забруднювачі, ми, можливо, зрозуміємо, що відбувається у фортеці.

— У тебе є все для цього необхідне? — поцікавився Адрік.

— Не зовсім. Я приїхала сюди, приготувавшись підробляти документи, а не перевіряти речовини на отруйність. Утім, мені, можливо, вдасться щось вигадати.

— Ти, напевно, скажеш, що можеш щось вигадати, навіть якщо я попрошу тебе роздобути магічний порошок, який змусить мене блювати м’ятними цукерками.

— Напевно, — усміхнувшись, озвалася Леоні. — Я просто спробую.

Адрік недовірливо похитав головою.

— Я стомлююся від самої лише думки про це.

— Мені знадобиться час, — повідомила Леоні, і Ніна побачила, як спохмурніло її обличчя. — Отрути — хитра штука.

— Ми не зможемо залишатися тут довго, не привертаючи уваги, — нагадав хлопець. — У містечку недостатньо жвава торгівля, щоб пояснити наше перебування тут. А на додачу я не хочу, щоб ми застрягли в снігах, якщо налетить несамовита хурделиця.

— Я знаю, — погодилася Ніна. Це вона змусила їх приїхати сюди і сподівалася, що тут вдасться знайти щось більше за відновлене збройове підприємство. — Затримаймося тут на тиждень.

Запала тиша, і дівчині здалося, наче вона фізично відчула стурбованість, що промайнула між Леоні та Адріком. Леоні обережно торкнулася її руки.

— Ніно… — почала вона, і та одразу здогадалася, що саме дівчина збирається сказати.

Шепіт у голові знову погучнішав, проте Ніна не зважала на нього.

Натомість вона подивилася на долину, на густий ліс, на блискучу притоку, що звивалася між деревами, наче мерехтливий ланцюжок у скриньці з коштовностями, на охайне маленьке містечко, розділене навпіл дорогою. Воно не здавалося ворожою територією. Воно здавалося спокійною місциною, куди люди прийшли, щоби збудувати собі домівки і спробувати влаштувати власні життя, де солдатські й воєнні справи були звичайним зазіханням на їхню землю.

В іншому житті вони з Матаясом могли б оселитися в такій місцині. Вони сперечалися б про те, на якій відстані слід залишатися від великого міста. Ніні кортіло б, щоб неподалік були люди й веселощі, а Матаяс бурмотів би, що йому потрібен спокій. Вони дійшли б згоди. Сперечалися б, а потім мирилися, цілуючись. Та де вони вдвох могли б почуватися в безпеці? У Фієрді? У Равці? Чи існувало таке місце, де вони були б по-справжньому вільними й щасливими? В іншому житті, в іншому світі.

«Уже час, Ніно. Поверни мене моєму богові».

Дівчина глибоко зітхнула і промовила:

— Мені знадобляться два дні, щоб відвезти його до чистої води.

Промовляючи ці слова, вона відчувала, як розкололося серце: щосили розмахнулася сокира, лезо протнуло кору й увіп’ялось у м’яку білу деревину.

— Тобі не слід їхати наодинці, — без надмірного завзяття в голосі озвався Адрік. Здавалося, наче хлопчина розмірковує, чи надівати вологу пару шкарпеток. — Я можу поїхати сам…

Десь унизу пролунав якийсь звук. Усі вичікувально завмерли, тіла напружилися. Запала тиша, а тоді розкотився крик.

— Лука, — прошепотіла Ніна.

Адрік помчав униз схилом, жестом наказуючи дівчатам не відставати; його похмурий вираз обличчя миттю зник, звільнивши місце óбразу загартованого бійця. Вони трималися в затінку, сторожко рухаючись і повільно підкрадаючись ближче.

— Солдати, — прошепотіла Леоні, визираючи крізь гілки.

Група молодиків у сірій формі метушилася біля струмка, горлаючи одне на одного. Двоє сиділи верхи, а решта спішилася й намагалася заспокоїти коня, який чогось злякався і скинув вершника. Ніна бачила, що солдатів черевик застряг у стремені, й кінь, шаленіючи на мілині, тягнув кавалериста за собою, мало не наступаючи бідоласі на голову копитами. Достатньо одного міцного удару, щоб череп хлопчини розколовся.

— Нам слід допомогти їм, — вирішила Леоні.

— Нам слід повертатися в безпечне містечко, — заперечив Адрік. — Вони впораються.

— І нам набридатиме на одного фієрданського солдата менше, — пробурмотіла собі під ніс Ніна.

«Ніно».

Адрік із Леоні витріщилися на неї. Хлопець скидався на плакальника, котрий чекає воскресіння, і навіть сонячне обличчя Леоні стурбовано захмарилося.

Вона не схвалювала її слів. Адрік не схвалював її слів. Хай йому грець, у глибині душі Ніна їх теж не схвалювала. Та відколи Матаяс покинув її — відколи його забрали в неї, — дівчина втратила частинку себе, яка цим переймалася. Який в усьому цьому був сенс? Рятуєш одне життя лише для того, щоб побачити, як відбирають інше. Добро зникло. А зло? Ніна подивилася на молодих фієрданців у формі — майбутніх убивць. Яке право вони мали вижити, коли її Матаяс, її вродливий варвар покинув цей світ?

«Ніно».

Дівчина шкодувала, що не може затиснути долонями вуха й наказати йому дати їй спокій. Хоча їй цього аж ніяк не хотілося.

«Невже ти неодмінно мусиш наполягати, щоб я залишалася людяною?» — мовчки пожалілася вона.

«Я знаю, яка ти сильна, Ніно. Моя смерть не зможе тебе зламати».

— І що нам узагалі слід робити? — поцікавилася дівчина вголос.

— Я знаю, як поводитися з кіньми, — запропонувала свою допомогу Леоні.

Адрік закотив очі.

— Ну, почалося.

— Це забезпечить нам прихильність місцевих, — наполягала дівчина, уже просуваючись між дерев. — А друзі серед солдатів можуть стати нам у пригоді.

— Друзі серед солдатів? — недовірливо перепитала Ніна.

— Ходімо, — гукнув її Адрік. — Якщо дозволимо Леоні діяти на власний розсуд, вона запросить їх на піжамну вечірку.

— Ґедренен! — крикнув хтось із солдатів, коли вони вийшли на галявину. «Незнайомці!» Голос у нього був геть дитячий.

— Ми можемо чимось допомогти? — гукнула Ніна фієрданською.

— Ні! — пролунало з берега. — Аніруш!

Аж тоді дівчина збагнула, що це не чоловіки — усі солдати були вбраними у фієрданську форму дівчатами.

Ніна звела руки вгору, намагаючись досягнути миру.

— Дозвольте

Відгуки про книгу Король шрамів - Лі Бардуго (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: