Король шрамів - Лі Бардуго

короля і знатних родин, навіть не сумнівайтеся. Але який вихований і притомний чоловік дозволить своїй доньці підійти до цього вискочня?» А коли Кіріґін найняв якогось розумаху-земені, щоб той спорудив для нього досі не бачений на равканських землях розважальний комплекс — починаючи від земельних робіт, для яких найняли тисячі людей, котрі мали перекопати долину, де раніше нічого не було; винного льоху, що буцімто простягнувся на півтора кілометра, і велетенського, створеного Плиноробами озера, яке перетнути на човні можна було, лише витративши декілька днів, — нікому й за вухом не засвербіло. Люди хитали головами, коли Кіріґін захопився повітряними кулями, і посміювалися в кулак, дізнавшись, що луки, з яких він запускав прогулянкові екскурсії, дуже часто потерпають від туманів. «Марнотратство, безглуздя, паскудство», — дружно виспівували вони. І всі сподівалися, що Кіріґін запросить їх на якесь із видовищних свят.

Кіріґін охрестив розкішний комплекс «Лазлайон» («Позолочена Балка»), — той так часто був оповитий туманами й вологою, що зазвичай його називали «Позолоченим Болотом», — і влаштовував там справді легендарні вечірки. Проте все це було частиною велетенської брехні, життєво важливої для равканського майбутнього брехні.

Як виявилося, винний льох Кіріґіна простягнувся на вісім кілометрів, а не на півтора, та й узагалі це був не винний льох, а підземний бункер, де розробляли зброю. Озеро використовували для випробувань прототипів морських кораблів і нових військово-морських авантюр Ніколаї. Густий туман, що так часто падав на долину, здебільшого був витвором рук Верескунів і мав забезпечити захист від допитливих поглядів та фієрданської повітряної розвідки. Лука з повітряними кулями насправді була аеродромом; а феєрверки, котрі частенько полюбляв запускати Кіріґін, маскували звуки стрільби з гвинтівок і мінометних обстрілів.

Звісно ж, не було жодного таємничого архітектора-земені. Ніколаї особисто спроєктував «Позолочену Балку», хоча за її зведення заплатив зі своєї кишені молодий граф Кіріґін. Король час від часу навідувався туди в гості на вечірку, покататися верхи, вирушити на полювання чи випити вишуканих графських вин. Та значно частіше він з’являвся в маєтку потайки, скориставшись особистим входом, і негайно вирушав перевірити, як просуваються справи його нового замислу.

Завітавши до «Позолоченої Балки», Ніколаї завжди відчував піднесення. Палац в Ос Альті аж кишів привидами. Батьковими злочинами. Материними невдачами. Спогадами про закривавлене братове тіло на підлозі й Дарклінґових тіньових солдатів, які вдерлися до Орлиного Гнізда через вікна. А от «Лазлайон» був дітищем Ніколаї. Тут демон, який переймав його ночами й бентежив думки, ненадовго зникав: логіка, віра в прогрес і приємні розважання з будівництвом велетенських штук, які згодом можна було підірвати, не підпускали чудовисько й близько. Проте «Позолочене Болото» було не лише ігровим майданчиком для його нових винаходів: саме тут сили Першої та Другої армій — традиційна зброя і гришинська сила — перетворювалися на щось цілковито нове. «Сподіваюся, — подумав Ніколаї, коли вони з Толею підійшли до сходів головної будівлі. — А може, саме тут я розтринькаю останні гроші з равканської військової казни й не матиму, чого показати, крім купки іржавих гвинтів і прохолодного озерця для безпутних вітрильників».

Равка була для нього багато чим: шляхетною пані, яка весь час вимагала, щоб за нею впадали; примхливою дитиною, котра не хоче ходити, а проситься на ручки; але найчастіше — потопельником: що ретельніше Ніколаї намагався врятувати її, то більше вона борсалася. Однак сподівався, що за допомогою науковців і солдатів «Позолоченого Болота» йому, можливо, вдасться витягнути свою країну на берег.

— Ваша величносте! — вигукнув Кіріґін, збігши сходами, щоб привітати Ніколаї. Його руде волосся було зібране в гладеньку зачіску, а вбраний хлопець був у фіолетове пальто й золоту парчу, які аж ніяк не пасували до такої ранньої години. Поряд із Толею в невиразній оливково-жовтій формі верхи на високому пастушому коні Кріґін здавався актором, котрий випадково потрапив до чужої п’єси. — Хіба ж можна сподіватися, що я приготую для вас найкращі розваги, якщо ви не повідомляєте про свій приїзд?

— Ах, Кіріґін, — озвався Ніколаї. Він проігнорував шанобливий графів уклін, натомість обійняв хлопця й поплескав по спині. — Я знаю, що ти любиш імпровізувати.

— Відвідини винного льоху стануть чудовим початком. Заходь.

— Ми з Толею радше проїхалися б верхи твоїми угіддями. Забезпечиш нам таку забавку о цій порі?

— Авжеж, ваша величносте. Узимку слід займатися спортом, щоб не замерзнути, а якщо ні, нам допоможуть три сотні пляшок керчинського бренді, на які я наклав лапу.

«Заради всіх святих». Іноді Ніколаї хвилювався, що Кіріґін вжився у свою роль нечестивця із дещо надмірним завзяттям.

— Тільки не дозволяй надудлитися всім моїм чиновникам, — попросив він. — Мені потрібно мати напохваті хоча б кілька тверезих міністрів.

— Звісно, звісно, — запевнив Кіріґін, визираючи на під’їзну доріжку з неприхованою надією на обличчі.

«Бідолашний дурник».

— Зоя відразу поїхала до столиці.

Кіріґін відкашлявся.

— Це мене не обходить. Просто замислився, чи є в мене той лікер, який їй так до вподоби. У командирки Назяленскі все гаразд?

— Гарна, як з картини, і аж сочиться злістю.

— Вона чарівна, чи не так? — мрійливо відгукнувся Кіріґін. — Ну, то я вас залишу. Перекажеш… їй мої вітання?

— Усі Святі, — буркнув Толя. — Вона б з’їла вас на сніданок.

Граф вишкірився.

— Можливо, це не така вже й погана смерть, еге ж?

— Кіріґін, друже мій давній, — утрутився Ніколаї. — Ти непоганий хлопець. Чому б тобі не знайти милу дівчину, якій подобаються лови і яка могла би полюбити такого марнотратника?

Кіріґін потупився, наче школяр.

— Я не можу відігнати думки про те, що під крижаною зовнішністю командирки Назяленскі ховається ніжна душа.

Толя пирхнув.

— Та вона може вичавити сік із вашого серця й випити його.

Кіріґін здавався приголомшеним, однак Ніколаї підозрював, що його вартовий має рацію. Він збагнув суть химерності Зоїної краси й те, чому чоловіки обожнювали вигадувати про неї всілякі оповідки.

Казали, що вона жорстока, позаяк колись їй завдали болю. Переконували, що вона холодна через те, що не зустріла правильного хлопчину, котрий зігрів би її. Вони були ладні на все, щоб заокруглити її гострі кути і змінити на краще характер, та який у цьому був сенс? Зоїне товариство було як міцний трунок. Бадьорить, проте краще триматися від нього подалі, якщо не можеш устояти на ногах.

Ніколаї влаштувався в сідлі.

— Під крижаною зовнішньою маскою командирки Назяленскі ховається ще холодніша суть, але я неодмінно перекажу, що ти побажав їй здоров’я.

Він пришпорив коня, пускаючи його риссю; Толя скористався королевим прикладом. Вони рушили вздовж білої гравійної доріжки, що бігла паралельно східній стіні головного будинку.

Крізь вікна до Ніколаї долинала музика з