Король шрамів - Лі Бардуго

— Дрюсе, — засичав Бірґір. — Відьма.

— Мені не подобається це слово, — повідомила Ніна, наближаючись. — Називай мене гришею. Називай мене зова. Називай мене смертю, якщо тобі так хочеться.

Бірґір розреготався.

— У тебе ціляться з двох револьверів. Гадаєш, тобі вдасться вбити нас обох, перш ніж один із нас натисне на гачок?

— Ви вже помираєте, капітане, — лагідно мовила дівчина.

Кістяна броня, зроблена для неї Творцями в Ос Альті, була справжньою розрадою й доводила свою дієвість частіше, ніж Ніна могла розраховувати. Проте часом дівчина відчувала, що смерть уже причаїлася в її мішенях, от як зараз, у цьому чоловікові, який стояв перед нею, випнувши підборіддя й поблискуючи латунними ґудзиками на елегантній формі. Він був молодший, ніж їй здавалося, золотиста щетина їжачилася латками, наче капітан не міг відростити справжньої бороди. Чи варто їй було поспівчувати йому? Вона не співчувала.

«Ніно». Матаясів голос, осудливий, розчарований. Напевно, їй судилося стояти в доках і вбивати фієрданців. Але бували й гірші долі.

— Ви ж знаєте про це, чи не так? — не вгавала дівчина. — Десь підсвідомо. Ваше тіло знає про це. — Вона підійшла трохи ближче. — Кашель, який не вдається приборкати. Біль від забитого ребра, як ви себе переконуєте. А ще їжа втратила свою привабливість.

У променях надвечірнього сонця Ніна побачила на Бірґіровому обличчі страх, на нього наповзла тінь. Це підбадьорило дівчину, і дивне зітхання всередині стало голоснішим, перетворилося на хор шепотів, що дедалі гучнішав, заглушаючи навіть голос Матаяса.

— Ви працюєте в гавані, — повела вона далі, — і знаєте, як легко пацюки потрапляють усередину й гризуть там геть усе.

Бірґірів револьвер злегка опустився. Тепер чоловік дивився на Ніну уважно, не пильним поглядом поліціянта, а очима чоловіка, який не хоче слухати, однак мусить, адже йому необхідно дізнатися, чим усе скінчиться.

— Ворог уже всередині вас, погані клітини повільно пожирають решту простісінько там, у ваших легенях. Це незвично у вашому віці. Ви помираєте, капітане Бірґіре, — лагідно, майже доброзичливо озвалась вона. — А я лише збираюся допомогти.

Здалося, наче чоловік отямився від трансу. Він знову звів зброю, але рухався занадто повільно. Нінина сила вже заволоділа хворим скупченням клітин у його нутрі, смерть розгорталася, примножуючись із жахливою швидкістю. Можливо, він прожив би ще рік або й два, але клітини вже перетворилися на чорний струмок, що знищує все на своєму шляху. Капітан Бірґір застогнав і заточився. Перш ніж уцілілий вартовий зміг зреагувати, Ніна клацнула пальцями й випустила кістяну скалку йому в серце.

У доках запала химерна тиша. Дівчина чула, як хвилі облизують корпус «Ферштотена», як тоненько кричать морські птахи. У її душі майже радісним співом озвався хор голосів.

А тоді розплакався один з Енокових хлопчиків.

На якусь мить Ніна залишилася в доках сам на сам зі смертю — два стомлених мандрівники, давні друзі. Та тепер дівчина побачила, як на неї дивляться інші: біженці-гриші, Адрік та Леоні, навіть капітан корабля і його команда перехилилися через поруччя на борту. Можливо, їй слід було цим перейматися; можливо, якась її частина так і робила. Нінина сила жахала — спотворена й покручена юрдою вроджена сила Серцетлумачниці. Та вона однаково була для дівчини дорогою. Матаяс прийняв темряву, що оселилась у неї всередині, і підбадьорював Ніну зробити так само, однак те, що вона відчула, було не прийняттям. Це була любов.

Адрік зітхнув.

— Я за цим містечком не сумуватиму. — Після цього він гукнув корабельній команді: — Допоможіть нам підняти тіла на борт. Спекаймося їх, коли вийдемо у відкрите море.

«Дехто заслуговує на твоє милосердя, Ніно».

«Авжеж, Матаясе. — Ніна дивилася, як Енок із батьком підіймають Бірґірове тіло. — Я повідомлю тобі, якщо зустріну когось із них».

Адрік тримав язика за зубами, аж поки вони не пересіли в невеличкий гребний човен, яким мали повернутися на берег. Вирішили, що пристануть в одній з невеличких бухт на північ від Еллінга, а тоді пішки повернуться до свого житла, щоб забрати речі.

— Коли помітять, що ці чолов’яги зникли, проблем не уникнути, — зауважив хлопець.

Ніна почувалася дитиною, яку насварили, і їй це не подобалось.

— Добре, що тоді ми вже будемо далеко.

— Нам більше не вдасться керувати операціями з цього порту, — додала Леоні. — Вони посилять заходи безпеки.

— Не ставай на його бік.

— Я не стаю ні на чий бік, — заперечила дівчина. — Просто констатую факт.

— А ви хотіли віддати їм на поталу цілий корабель біженців?

Адрік покрутив стерно.

— Ніно, я на тебе не гніваюсь. Я намагаюся вирішити, що ми робитимемо далі.

Дівчина налягла на весла.

— Трохи гніваєшся.

— Ніхто не гнівається, — втрутилася Леоні, підлаштовуючись під її темп. — Ми звільнили з того жахливого місця повний корабель гришників. До того ж не можна сказати, що в Бірґіра і його дурноверхих калфісків у доках не було безлічі ворогів. Вони могли мати великі проблеми під час своєї несподіваної перевірки. Я називаю це перемогою.

— Звичайно, називаєш, — відгукнувся Адрік. — Якщо в чомусь можна побачити сонячний бік, ти неодмінно це зробиш.

Щира правда. Леоні здавалася еліксиром веселощів, і навіть місяці, проведені у Фієрді, не загасили її сяйва.

«Ти що, мугикаєш? — приголомшено запитав якось Адрік, коли їм довелося цілу годину викопувати з багнюки свої сани. — Як можна бути такою невідступно оптимістичною? Це щось нездорове».

Леоні припинила мугикати, щоб ретельно обдумати його запитання, водночас лестощами намагалася змусити їхнього коня витягнути сани.

«Гадаю, це через те, що я мало не померла в дитинстві. Коли боги дозволяють тобі ще трохи помилуватися світом, варто ним насолоджуватися».

Адрік лише вигнув брову.

«У мене стріляли, різали ножем, кололи багнетом, а руку мені відірвав тіньовий демон. Та це аж нітрохи не поліпшило моєї вдачі».

Щира правда. Якщо Леоні була ходячим сонцем, Адрік був сумною грозовою хмарою, ось-ось готовою пролитися дощем.

Зараз хлопець кинув погляд на розсип зірок над головами і скерував човен до берега.

— «Ферштотен» треба буде перефарбувати, зробити для нього нові документи й вигадати нову легенду. Нам доведеться перенести свою діяльність до іншого порту. Можливо, Г’яра.

Ніна міцніше вчепилась у весла. Король Ніколаї відправив «Ферштотен», щоб той стояв і торгував у доку, за добрі пів року до початку місії Адрікової команди. Це був знайомий корабель, який майже не привертав уваги. Ідеальне прикриття. Невже вона діяла занадто поспішно? Капітан Бірґір був ненажерою, а не добропорядною людиною. Можливо, їй трохи занадто кортіло побачити його мертвим. Однак такою вона стала відтоді, як загинув Матаяс: однієї миті