Король шрамів - Лі Бардуго

Це останнє диво закріпило Алінину спадщину й, на жаль, заразом зміцнило Аппаратів вплив. Складно було не підозрювати, що чолов’яга якось причетний до кістяного мосту в Івці та лавини химерних подій по всій Равці.

Коли вони перетнули міст і виїхали на вулиці нижнього міста, Зоя почула галас натовпу за подвійними стінами, та лише спішившись і піднявшись на вершечок муру, дівчина добре роздивилася людей, котрі зібралися внизу. Вона почула, як задихнулася, здригнувшись від подиву, наче від ляпасу. Це були не пересічні прочани, які подорожували країною, щоб віддати шану Святим; це не був сонячний культ, що утворився довкола Аліни Старкової, представники якого часто з’являлися під стінами Палацу, щоб славити її. Ці люди були вбрані в чорне. А на їхніх хоругвах було вишите затемнення сонця — символ Дарклінґа.

Вони прийшли сюди, щоби звеличувати чоловіка, котрий зруйнував Зоїне життя.

На стрімчаку стояв молодий священнослужитель. Волосся в нього було довге й скуйовджене, як у членів Духовної варти, однак убраний він був не в коричневе, а в чорне. Він був високий, худорлявий, і Зоя сумнівалася, що йому більше ніж двадцять.

— Ми вийшли з темряви, — гукнув він бурхливому натовпу, — і до темряви повернемося. Де ще зрівняються бідний і багатий? Де ще нас судитимуть лише за невинністю наших душ?

— Це що за нісенітниці? — закортіло дізнатися дівчині.

Ніколаї зітхнув.

— Це культ Беззоряного Святого.

— І вони поклоняються…

— Дарклінґові.

— І скільки в них прибічників?

— Ми точно не знаємо, — утрутилася Тамар. — Люди подейкували про існування нового культу, але геть не схожого на цей.

Аппарат помітив короля й уже прокладав собі шлях поміж зубцями муру. Зоя бачила, що за ним вишикувалася Духовна варта в рясах з Аліниним золотим сонцем, озброєна магазинними гвинтівками.

— Ситуація дедалі поліпшується, — пробурмотіла Зоя.

— Ваша величносте. — Аппарат низько вклонився. — Яка честь, що ви знайшли час, щоб запропонувати мені підтримку. Я так рідко бачу вас у каплиці. Іноді боюся, що ви розучилися молитись.

— Анітрохи, — заперечив Ніколаї. — Просто не дуже люблю вклякати. У мене від цього коліна відвалюються. А ви привели до міських мурів озброєних людей.

— І ви розумієте чому. Чули це богохульство? Цю нечестиву єресь? Вони хочуть, щоб церква визнала Дарклінґа Святим!

— А як ви пов’язані з цим новим священнослужителем? — поцікавилася Зоя, щосили намагаючись розмовляти звичним тоном. — Він теж був членом Духовної варти?

— Та він наймерзенніший зрадник.

«Чиє б нявчало», — похмуро подумала дівчина.

— Це ви в такий спосіб кажете «так»?

— Він чернець, — підтвердила її здогадку Тамар. — Юрій Веденен. Рік тому покинув лави Духовної варти. Моїм джерелам невідомо, чому це сталося.

— Про хлопцеве походження поговорімо іншим разом, — урвав їх Ніколаї. — Якщо ви дасте волю Духовній варті, ризикуєте влаштувати тут криваву різню й породити цілу купу нових великомучеників, а це лише підтвердить їхні вимоги.

— Ви не можете просити мене заплющувати очі на цю єресь…

Голос Ніколаї залишився холодним:

— Я нічого не прошу.

Воскове обличчя Аппарата сполотніло ще дужче.

— Пробачте, ваша величносте. Але ви мусите зрозуміти, що такі справи вирішують не королі. Це битва за саму душу Равки.

— Накажіть своїм людям охолонути, отче. Я не хочу, щоб столицю знову заливала кров. — Не чекаючи Аппаратової відповіді, Ніколаї спустився з муру. — Відчиніть ворота, — наказав він. — Виїжджає король.

— Ти впевнений, що це мудре рішення? — пробурмотіла Тамар. — Я чула балачки в таборі. Ці прочани не твої палкі прихильники.

— Напевно, вони просто погано мене знають. Тримайся поблизу, Толю, ти відповідальний за те, щоб Духовна варта нічого собі не вигадала. Спробуйте відмежувати їх від моїх солдатів. Я не збираюся власноруч зчиняти тут заколот.

— Я поїду з тобою, — озвалася Зоя.

Ніколаї уважно подивився на неї.

— Я обома руками за безрозсудні рішення, Зоє. Але це делікатна справа. Тобі доведеться прикусити язика.

— Аж до крові. — Їй хотілося ближче подивитися на людей, котрі славили Дарклінґову пам’ять. Хотілося запам’ятати обличчя кожного з них.

Ворота підійняли, і, коли з міста до натовпу виїхав король, навколо зашепотілися. Можливо, прочан не надто цікавив молодий правитель Равки, однак тут було чимало людей, котрі приїхали до столиці в інших справах, збиралися поторгувати чи навідатися до нижнього міста. Для них Ніколаї Ланцов був не лише король чи герой війни. Він був чоловік, який воскресив порядок після безладу громадянської війни, який подарував їм мирні роки, який пообіцяв їм процвітання і працював, щоб побачити, як обіцянки втілюються в життя. Люди вклякли перед ним.

— Ре’б Равка! — закричали вони. — Король рєзні! — «Син Равки! Король шрамів!»

Ніколаї привітно підвів долоню в рукавичці, обличчя в нього залишалося суворим, постать виструнчилася — за одну-єдину мить хлопець із командира перетворився на вродженого шляхтича.

Дехто з убраних у чорне прочан разом із натовпом опустився на коліна, та кілька залишилося стояти, скупчившись навколо свого кістлявого провісника, який зухвало стояв на стрімчаку.

— Зрадник! — крикнув він, коли Ніколаї наблизився. — Брехун! Злодій! Убивця! — Утім, голос його тремтів.

— Скільки я всього встиг… — зауважив Ніколаї.

Вони під’їхали ближче, змушуючи прочан розійтися, аж поки чернець не залишився сам на сам із Ніколаї на вершечку скелі.

«Мабуть, йому й двадцяти нема», — подумала Зоя.

Вузькі чернечі груди здіймалися від знервованого дихання. Обличчя в нього було видовжене, на блідій шкірі горіли дві сухотні плями, немов у хлопчика з гарячкою. А очі були меланхолійного зеленого кольору, що аж ніяк не відповідав запалу, який сяяв у них.

— Що це в нього на підборідді? — пошепки запитала в Тамар Зоя.

— Думаю, він намагається відростити бороду.

Дівчина уважно подивилася на довгасте обличчя.

— Легше було б виростити ріг на чолі.

Чернець затріпав чорними рукавами, наче ворон, який збирається злетіти.

— Накажіть вашому брехливому священникові вчинити як слід і визнати Беззоряного Святим.

— Я поміркую над цим, — м’яко озвався Ніколаї. — Та спершу хочу попросити вас розділити зі мною сніданок.

— Мене неможливо вмовити! Мене неможливо підкупити!

— Авжеж, та, може, вип’єте чаю чи кави?

У натовпі захихотіли, напруження ледь помітно послабилося.

Хлопець здійняв руки до неба.

— Настала Ера Святих! Від вічної мерзлоти до Сікурцоя з’являються знаки! Гадаєте, вам удасться схилити мене на свій бік красномовністю та дружнім ставленням?

— Ні, — люб’язно озвався Ніколаї та спустився з коня. Зоя з Тамар перезирнулися. Якщо все це була якась вигадлива постановка замаху на життя, то король чудово грав свою роль. — Можна до вас приєднатися?

Юний