Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Гарні віжки плів.

А й на вулицю, кажуть, з-за Килини виходив, аби її побачить.

От вийде Килина заміж, і сховається Іван зовсім, — так казали.

А вони обоє схожі чимось між собою, Іван та Килина, що один, що друга в сімї єдині, ні братів, ні сестер, так дав Господь батькам.

2

Гарно як празник який, молодь на вулиці збереться, бува, що і з старших хто підійде, там Орися виспівує, а мо’, який приблуда нетутешній небилиці розказує.

Гульма гуляє люд.

І се ж виперся Іван, і Клина тут як тут.

Йван під тином походжає, та туди й сюди, а Килина пухку губу закусить то на подруженьок, то на нього зирк та й зирк.

Її своя недоля шкребе.

Їй би, може, б і жить з Іваном, та ні.

Їй батьки приказують, її рід корить, а Йванів рід — старці старцями, і сам Іван же як ота потороча.

І хто зна, чи ото Килина Йвана любить.

Вона тілько чула од усяких та у співу:

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила.

Нема ж того козаченька,

Що я полюбила.

Та:

Ой дівчино, шумить гай,

Кого любиш,

Забувай, забувай…

А що воно те «люблю» — біс його знає.

Ото тілько Йван гляне спідлоба та гляне — і сльози душать.

А вона, Килина, не щадила своїх сліз.

Уже вечір був тоді, шаруділи тополі над ставом край дороги, де був кінець села і де стелився вже курний шлях у неозорі степи, і світ неозорий за ними, і шляхом гуляв пил, гуляло перекотиполе…

Жорстоким тоді лице Килинине явилось, червонуватим у відблисках вечірньої зорі: там сонце за степами сідало й сідало за виднокрай, за ті степи, запалювало їх розложисті простори і що там на них ще було, — села, хутори чи які полкові й сотенні міста, чи річки, де вже мерехтіли зірки по тихій воді; здумалось Килині повісти:

— Ану підожди, Орисю, не співай! Не співай мені, мала! — окликнула дитину Килина.

Мучило дівчину дуже те все, як не мучитиме, але сама вона не розуміла, чого, чого на Йвану те зло згонити, при чім він?

Та при чім, винен, либонь він їй у думках здавався, тим винен, що не забере її собі отак просто, хоч і любить, не возьме в жони, не буде щасливий з нею, а вона з ним теж не буде щаслива.

— Хай хто бувальщину повість, — вела далі, — он хоча б і Йван. Чого одно мовчиш, Іване?

— А що я скажу? — розгублено бовкнув лишень.

— А хоть і те, як ти на Січі був. Хе-хе! Та як тебе прогнали відти.

— Не проганяв мене ніхто, — похилив Іван чоло.

— А чого вернувся?

— Та…

— А обідраний, як потороча?

— Я кажу…

— В карти програвся? А чи пропив усе дочиста? Хи-хи!

Хтось іще в лад Килині гигикнув.

— Ні, — ще дужче опустився, наче вм’явся в землю.

— А що ж?

— Та… — і тільки рукою махнув.

— Ну хай сидить, потороча! — розгнівано просичала козачка. — Співай давай, Орисю! Співай нині про запорожців!

І Ориська потягла тут же:

Закувала та сива зозуля

Вранці рано на зорі.

Ой заплакали хлопці-молодці,

Гей, гей, та на чужині в неволі, в тюрмі.

Вони плакали, гірко ридали,

Свою долю викликали…

І тут раптом несподівано затіг і Йван:

Ой повій, повій, та буйнесенький вітре,

Та й над морем,

Та й винеси із кайданів, із неволі

В чистеє поле,

Та й понеси на Вкраїну,

Гей, гей, нас на Вкраїну…

А на Вкраїні там сонечко сяє,

Козацтво гуляє, гуляє і нас виглядає, нас виглядає!..

По синьому морю

Байдаки під вітром гуляють,

Братів щоб визволяти,

Запорожці чимдуж поспішають,

Гей, як зачули турецькії султани

Та й ізвеліли ще гірше кувати кайдани,

Султани турецькі, султани звеліли

Кувати кайдани, кайдани кувати,

Звеліли ще гірше кувати кайдани…

Та й замовкли всі як один.

Дивляться як один на Йвана з Килиною, а ті один проти одного серед вулиці, Іван проти неї встав.

А з очей у нього ллють, ллють гіркі, не спиняються, а сам наче навіть веселий, просвітлений.

— Ви, Килинко… Живіть, — тільки й сказав.

Й пішов битим шляхом.

Виднілась ще його свитка трохи, та й зникла за сусідською бузиною.

Скрипнула криниця-журавель десь далі в селі.

Та глухо збрехав чийсь собака.

Оглянулась Килина — вечоріло стрімко, всі як і тоді, мовчали, а лиш кивнув хтось та скотилось сонце за могили в степу, та мляво зблиснули вже перші зірки надвечірні.

Оглянулась Килина — і нумо по вулиці, хоч і страмилась же і все за Йваном, і наче бігла вже і — горе, горе, де та ніч узялась. Обійшла дві вулиці, три, а Боже мій світе, заблудила в рідному селі.

Самі ноги несли не думала голівонька, не виділи оченьки, а серце хоть би і рвалось, безпорадне, — не вдерже душі.

Як і добрела до його двору.

Як і не впала перед ним.

Йванів собака то брехав, а тільки-но перед Килиною од’їхав хтось од двору на вороному коні.

Плив місяць-рогач та падав у яри за селом.

Та ніч треклята, глупа, пахла літом.

— Дядьку, — побачила Килина тінь на дворищі, — дядьку, де Йван? Позвіть, я йому хочу…ой не боли ж, враже, так. Серце, серце, серце. Йван…

— Килино, не… — обізвався дід, — та Йван… Доню, ти чого тут?

— Позвіть. Позвіть, я тільки казала йому на вулиці, тільки…

У Йвана зразу за двором цвинтар старий-старий, як може, саме село, до почорнілої церкви дерев’яної стелеться.

Одні хрести в рушниках.

— Чого верзеш дурне? — тихо мовив дід. — А чи помішалась? — занепокоївся чогось ураз. — Килинко, ти…

— Килинко? — обізвалась та. — Ну-у-у… — і застогнала. — Позвіть, чого ж ви не звете?

— Та як же ж я… В могилі він.

— Що? Не меліть. Я ж за ним гналась.

— Та, дівко, хіба ти… — старий важко махнув рукою. — Як дременув же на