Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
Хвилина — ніхто не вийшов.
Друга — теж нікого.
Чоловік розсердився і грубо, непристойно вилаявся.
Затим двері одчинилися самі.
Непроханий гість минув одну кімнату, зайшов до другої; там на постелі сиділа, закутавшись у ковдру, молода, навдивовижу вродлива жінка; вона сонно позіхнула і протирала очі.
— Чого не відчиняєш?! — гримнув чоловік, і його голос відбився громовицею від стін.
Жінка стражденно скривилась і обхопила рукою чоло:
— Та не кричали б ви, батьку, без вас нудить. Спала я, — не бачите?
Чоловік презирливо окинув сидячу поглядом.
— Пила вчора? — процідив крізь зуби.
— Одстаньте, — кинула та і встала з постелі, прикриваючись простирадлом.
Підійшла, хитаючись, до столика, схопила посудину і зачала дудлити з горла важкими ковтками.
— П’яничка, — просичав ще чоловік злісно. — Дрина на вас гарного… Ет! — махнув рукою. — Де Гефест?
— Почім я знаю? — мовила жіночка, одірвавшись од питва. — В кузні, либонь, де ж йому ще бути. Не те щоб законній жоні…
— Похмелитися налить?
— Чого ви, батьку, в’їлись? — гиркнула жінка і вийшла до іншої кімнати.
— Чого та чого… — пробурчав чоловік, ще трохи постоявши в самоті. — Того! — і вийшов на задній двір.
У кузні було тихо.
Гефест напівсидів-напівлежав на ковадлі, поклавши на нього руки, а на руки голову.
— А матінки, і цьому, трясця його матері, спиться ловко. Гефесте! — гримнув чоловік, і стіни кузні задрижали.
Гефест підняв очі.
— Ти хоч якого дідька? — мовив ще.
Гефест прочумався.
— О, добридень, тату! — мовив мляво. — А я прикирнув злегка. Погода гарна…
— Не бреши!
— Та я…
— Не бреши, вражий син! Чого спав? Одну не розбудиш, і другий…
— Та… — Гефест жалібно так нахмурився. — Її ждав цілу ніч, а вона явилась…
— П’яна?
— А яка! Ще й облаяла. То я в кузню й подався, думав, попрацюю, і заснув оце аж поки.
— Мо, мені поговорить із нею?
— Та киньте! Поможе воно? Ми вже самі якось…
Гість і сам скривився, проте так само, як у домі, гидливо:
— Була ж любов… У вас…
— Була, та загула. Ладно. Кажіть, батьку, чого прийшли. Є ж у вас справа, правду я кажу? Так не заходите ніколи, шоб там провідать… за життя-буття…
— Та все справи, та…
— Все. Ясно. Давайте без одступів.
— Ти, синку, цеє, — гість присів поруч, — ти не ображайся на старого, воно справді і справи та справи, та й забуду, бува, грішний, воно ж скільки літ… А я заходить буду, даю слово… Ти мені ось що… Кайдани мені треба…
— Начорта? — вилупив очі Гефест і одкинувся назад — либонь, подумав, що олімпійський самодержець просить зробити кайдани для себе самого, бо одурів на старості літ.
— Та цить, не кричи, ірод! — розгнівався Зевс. — Тут справа таємна, така, що іще до бунту б не докотилась, а то буде наче як з тими, шо в Тартарі й ми… А! То моє діло. Ти сюди слухай. Треба такі кайдани змайструвати, щоб титана до скелі прибить, і шоб він на них висів, і шоби ті кайдани, як у них уже закуєш, так не зігнулись вони на віки-вічні, ні поламало їх нішо і ніхто. Ясно тобі чи ні?
— Та ясно, так де я вам?…
— О-о-т і подумай де, — Зевс поплескав коваля по плечу. — Ти тямущий, щось та вигадаєш. А я піду вже, — піднявся, — справи все. А ти дивись мені! — пригрозив пальцем.
— Кого приковувати будем? — спитав, іронічно всміхнувшись, коваль. — А то ж дивиться треба…
— Прометея.
— За шо? — знов спантеличено вилупився Гефест.
— О аспид проклятущий! — заволав Зевс так, що, либонь, затрясся весь Олімп. — Сидять тут! — підскочив до Гефеста, вхопив його за шкирки і потягнув до вікна кузні. — Одна не прохмеляється та коханцями своїми не намилується, другому лишень залізяки його треба і більш нічого. Он глянь, сучий син, униз за хмари. Шо там бачиш, недоросток?!
— Там…
— Шо бачиш, питаю?!
— Огні.
— Отож бо, — Зевс пустив Гефеста, і той грюкнувся на підлогу. — Тьху ти! — сплюнув. — Пішов я. Дивись, дивися мені без абияк.
— Дивлюсь, — мовив Гефест, коли вже Громовержець вийшов. — Вночі отримав по зашийку, ще й зараз…
Піднявся й обтрусився.
— Не спать! — прикрикнув на себе, коли знов підступила дрімота, і вийшов на подвір’я.
Зиркнув, мружачись, на сонце.
Тоді склав руки трубкою коло рота і зо всієї сили загорлав увись:
— Гермес!
— Шо? — донеслось відти ледь чутне.
— Глухих повезли! — тихенько просичав Гефест, а вгору гукнув ще: — Притаскаєш сталі мені?
— Кого? — знов донеслось ледь чутне.
— Сталі, сякий-такий!
— Якої в чорта сталі?
— Хромованої, — криво усміхнувся Гефест, а в небо закричав: — Середньої міцності, шоб можна було кувать, і приблизно з третиною вмісту…
— Та і якого ж ти чорта розкричався, ірод окаянний, на весь світ білий розходився! Та чи тобі, падло, всі клепки твої чортові в кузні повибивало?! Само хропло, як бидлина, аж до світу, а другим і хвилини спать не дає! А шоб вас золи поспивали, вражі! Шоб вам жизні ніякої не було і шоб вам при Кроносі царствувать, сякі-такі!
Гефест розвернувся і вздрів свою Афродіту, що виглядала з вікна будинку, так само прикриваючись простирадлом, і горлала на всеньку вулицю:
— Та чи ти вчадів там у себе в ямі, недоумок, чи оглух, може, з своїми молотом?! Заткни пащу й не кричи! — Афродіта перейшла вже на вереск. — Якого чорта піднімати гам, наче на яку войну, їй-бо!
— Шо? — донеслось ледь чутне Гермесове.
— Нічого! — махнув рукою Гефест і показав пальцем зразу на Афродіту, а тоді вгору на Гермеса. — Поспілкуйтесь ось, — кинув і пішов униз вулицею.
— А матінки, божевільня яка! — зітхнула, зиркнувши через паркан Феміда, що мешкала з Гефестом і Афродітою по сусідству.
Поки крокував вулицею, Гефест усе думав про вогні внизу і Прометея.
«Дивно, — думав він. — Дивно, що Зевс так розлютився. Право слово, дивно. Ну, дав Прометей вогонь, вкрав Прометей вогонь… Стій!»
Коваль зупинився:
— От сучий син, та ж він його в мене з кузні потіг, коли я у Зевса з Герою в палаці з Ареєм навкулачки махався за Афродіту. Коли вони мені в сітку попались. Ага. Весь Олімп іржав, а я, дурень… Чи не тоді? Чекай-чекай!
— До кого ти, Гефесте, балакаєш? — почув коваль приємний голос і озирнувся.
Поруч стояла заможно, але скромно вдягнена жіночка, усміхалась до нього.
— Здрастуй, Гестіє, тобто, тітко… Ні до кого, я цеє…розмірковую.
— Знаю я твої