Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

відправити під них свої поганські напади. Отож пана Даниїла Апостола, миргородського полковника, з його полком ми виділили з усього війська і наказали йому стояти табором разом з вами, наказними полковниками й товариством, що є при вас, над тією-таки річкою Ореллю у пристойному місці. А оскільки війська великоросійські стоять і будуть стояти для повної забезпеки в готовності, щоб дати ворогу воєнну відсіч на Коломаку, то щоб він, пан полковник миргородський, стоячи разом з вами там, над Ореллю, до нашого щасливого повороту, заховував за воєнним звичаєм чулу пильність, дбаючи при божій помочі про те, щоб, для захисту народу, ворожі чамбули і всілякі їхні поганські купи як під великоросійські, так і під малоросійські городи не були підпущені і взагалі щоб давати їм належну відсіч. Через це хочемо мати, ласкаво заохочуємо і пильно наказуємо, щоб ви, наказні полковники і все товариство, яке є при вас, зараз до своїх домів не відходили і від повинної теперішньої служби аби не ухилялися, а в таких воєнних випадках йому, пану полковнику миргородському, повинувалися і з ним разом там, де накаже потреба, охоче ставали до відсічі ворогові для захисту домів, жінок і дітей своїх. А хто б із вас, старших та менших, виявився байдужий і неслухняний у такому для цілості народної ділі, таких дозволяємо йому, пану миргородському полковнику, карати нещадно, не звідомляючи нас».

Дано в таборі під Кодаком на козацькій стороні Дніпра 6 липня 1697 року.

Кінець.

2008–2009, Карабутове-Конотоп-Ніжин

Закувала та сива зозуля

(Оповідання)

Закувала та сива зозуля

1

— Ой гоп танцювала,

Троїста музика грала,

А в неділю вранці-рано

Русу косу розплітала.

Гоп!

Чики-чики!

Напились мої музики,

Та на лави полягали

А одному було мало,

Гоп-топ, стриб-скок!

Як пішов у танок,

Та по хаті ізо мною,

Дівчиною молодою,

А я, мамо, молодая,

Матінко моя!

Чорнобрива я!

Ух! — розходилась Орися на всю леваду, та так, що, либонь, і в далеких хуторах було чути.

І ти ж подумай возьми, само мале-мале, як ховрашок, прудке та бистре, що не приведи Боже стріть, а як засяде ото на вулиці серед однолітків та запіє журливу, — душа плаче.

А як веселу запіє — так і в тан, і в тан уся молодь, та де молодь, дорослі кинуть свою роботу (а щоб тобі пусто було, сяка-така, ніколи з тобою і вгору глянуть до Бога!) і ану колотити гопака а чи польку попід дворами та хвацько, хвацько навприсідки та круть-верть — «Ой, мамо, хоч і била, а я Гриця полюбила».

Ух!

Тремтить Орисин голосок, а сама Орися мала наче й не видить нічого вкруг, не хоче видіти нічого (пріч од мене, люди добрі, пріч!) та очі великі смішно так (а кому, мо, й не смішно) закоте під лоба, одні більма видніються, і все, дивись:

— Нуте, хлопці, отакої,

Та до дівки молодої,

Мене проведіть,

А самі не йдіть,

Бо я тую чорнобривую

Ой, люблю,

Серденьком болю, — витьохкує, а ланів не слуха.

Не бачить і не чує ні ланів житніх за селом, ні осокорів справних, ні тополеньок понад пильним шляхом, ні хаток біластих, ні їхніх стріх солом’яних, ні пекучого липня духмяного, що розлігся в безкраїх степах.

А він, її маленький світ Орисин (лише од Явдохи, могили половецької в полі, і до хати баби Дуні на іншому краю села, на останній безлюдній улиці його, і весь) слуха дівча уважно, боїться хоч подих вітру проронить, хоч тріск цвіркуна.

— Де ти, Орисю, співати навчилася, га? — питають, було, люди та ще й мружаться лукаво.

— Ой і не питайте, де! — поважно зітхає дівчина, — не скажу. Не велено казать.

— А ти возьми й скажи.

— А що буде?

— Калача дам.

— Соловейко.

— Який такий соловейко?

— Співать навчив. Давайте калач.

Отак мала Орися співа на вулиці завше.

Воно так на тих гулянках і є в кожного своє містечко.

Он Гнат діда Петра кульгавого, що коваль вправний по околиці, так той головний вигадник, то в хованок, то в довгої лози, то в квача грати давайте, — він усі ігри знає. А як не знає, так і додумає доладу, ніхто й не придереться.

А Катря, сиротина, всі її на вулиці люблять, усі поважають — вона наче й не швендяє без ладу, усе на місці стоїть та мовчить, сопе під ніс, а за малечею пригляне, як малеча впреться кудись куди не треба, у шкоду, так вона вже й тут як тут, чи вовчу ягоду з рук вирве, блекоту яку отруйну, чи забіяк розбороне.

Михайлик Опанасів, котрого Драчем обзивають чогось, то майстер на всі руки: і халабуду малечі змайструє, і візочок, аби по лугу катати, а тією зимою санчат двоє змайстрував Боканевому сімейству, бо ті по селу найбідніші.

Та й возе дітвору по лугу сам, запряжеться й везе.

А Іван Бусол (прозивають так батька його) — то відлюдько вуличний, ні з ким ні поговорить, ні заспіває, ні в гри не гратиме, і так з дитинства. Зирить собі похнюпившись на вулицю з-під довгого чуба, воно хто, може, приміте, а хто й ні, на Килину чорнобриву обережно погляда.

Ох красуня, на все село красна!

І струнка, й білолиця, і очі зелені, та як зблисне, зблисне в душу…

Воно, правда, й Іван зелені має, а куди там блимать, не покаже нікому, ховає.

Килину, кажуть, за панича Архипа на осінь сватати будуть, та не просто собі — в неї, в Килини, батьки заможні, то ж і думають із рівними поріднитися, давно ж ждали, загулялась вона в дівках.

А Іван у парубках загулявся, а все казали, од того, що пари собі не найде. Іван, він дивний якийсь.

Було за ним отаке чудне.

Одправився одного літа на Січ, так казали, а пробув…

Стидно й сказать.

Стидно й сказать, зимою по снігу явився пішки та обірваний, в хаті засів і до весни не виходив.

Казали люди, накозакував, вражий син, виперло товариство прахом негожого такого.

А він і справді наче страмився,