Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
По місту було раз чутки ширились, буцімто він на гетьмана мітить, а він спростував, каже, ВартовиЙ я. Характерник. Не можна мені керувати. Мене меч занапастить. І те, що я знаю про світ. Мене і моїх підлеглих. Меч несе смерть і руїну. І розрухи столітні.Не для людей він, але для кровопивців.
На тім і сходились.
І жили потихеньку.
Чого ж і не жити?
Хотілось лиш мені б тут згадати ще про одну подію, що сталася зо мною оце недавно на тутешній ярмарці; Мо, й не доладу, а так, стареча обмовка, та все ж послухайте.
Блудив я, значить, оце між усякого краму і наткнувся на дітей-жебраків, брудних таких, у поношеній одежині; вони пристали — дядьку, дай червінець та дай п’ятак, а ми, кажуть, заспіваєм.
Я видобув злоті і собі:
— Ну, співайте, — кажу.
І ото маленька дівчинка рочків семи-восьми зачала тоненьким голоском:
— На Стрічення женилася…
— Що? — перепитав я, бо вже на той час недочував трохи.
— На Стрічення…
— Коли?
— На Стрічення…
— Як?
— СТРІ-ЧЕН-НЯ!
— Ну…
— На Стрічання женилася,
У піст гопцювала,
А на Йвана на Купала
Сорочечку пряла.
Пряла, пряла сорочечку
З вечора до ранку,
Молодому козакові
Була за коханку.
На Купала на Івана
Та раненько вранці
Вийшла мати, вийшли браття,
Щоб з ним поквитаться.
Вийшла матінка сувора,
Руки в боки стала,
З-під козака молодого
Сідельце зідрала.
Вийшов братик йменням Гнатик,
У козака того
Забрав упряж, забрав збрую,
Коня вороного.
Вийшов братик середущий,
Подивився грізно,
Забрав, забрав в козаченька
Шабельку залізну.
Вийшов братик, вийшов менший,
Зовсім ще дитина,
Та й зідрав із козаченька
Червону свитину.
А Маруся, менша сестра,
Визирнула з хати,
Стала в того козаченька
Імені питати.
Стала й мати узнавати,
Із якого полку,
Та і свитка чом червона,
З дорогого шовку.
Подивився козаченько
Та й ніц не завидів,
А молодша ж сестра моя
Була зроду відьма.
А ми ж сестру не хрестили,
Потерчатком звали,
Та й на Вербную неділю
Прахом з хати гнали.
А молодша ж сестра моя
Взяла й обізлилась,
Та й на всі чотири боки
Двору поклонилась.
Поклонилась до криниці,
До білої хати,
Та і знов до козаченька
Імені питати.
Ой питала, узнавала,
Ми ж і не зважали,
А вона ж мого милого
В губи цілувала.
Раз цілує — вихваляє,
Вдруге — пісню піє,
А утретє в козаченька
Рученьки німіють.
Ой німіють білі руки,
Серце в грудях б’ється,
А над шляхом курний вихор
Бурею несеться.
Я ж стояла, не зважала,
За гульню приймала,
А сестриця у милого
Серденько забрала.
Ой забрала яре серце,
Понесла лісами,
Розіллялася кровиця
Ланами, житами.
А як втретє в козаченька
Імені питала,
Так вона із його тіла
Жили витягала.
Витягала з нього жили,
Витягала душу,
І знала я, що не змовчу,
Хоч змовчати мушу.
Не змовчала і сказала:
Що ж ти, сестро, чиниш,
Ти ж бо нічку покохаєш,
А на ранок кинеш.
Ти ж бо його ніц не любиш,
Тільки очі мружиш,
А моє без нього серце
Болітиме дуже.
Посміялася сестриця,
Посміялась рідна,
Та й повіла миленькому,
Що до шлюбу згідна.
Запіяли півчі в церкві,
Ударили в дзвони,
Узяв мою да сестрицю
Козаченько оний.
Узяв мою да сестрицю
Собі за дружину,
А я в полі посадила
Червону калину.
Ой калину червоную,
На сухому полі.
Ой як прийметься калина,
Буде й мені доля.
Не прийнялась калинонька,
Як проходив годик.
Вже ж на тім проклятім полі
Друге жито сходить.
Не прийнялась калинонька
І на друге літо,
А я, дівка чорнобрива,
Зачала марніти.
Як пройшов же третій серпень,
Я на межі впала,
Та й сама по третіх півнях
Калиною стала.
Ой росте, росте калина,
Надлітає осінь.
Заплітає біле літо
У моїм волоссі.
Як надходить, надлітає
Зима-сніговиця,
Тут під снігом в тихім лузі
Любесенько спиться.
А як дівка-весняночка
Розплітає коси,
На моїм та на волоссі
Виснуть білі роси.
На Стрічання женилася,
У піст гопцювала,
А на Йвана на Купала
Калиною стала.
Ой як стала калиною
В зеленому гаю,
І тепер мені спокійно —
Серденька ж не маю.
XVI. Лист до запорожців
За титлою гетьманською Івана Мазепи.
«Ознаймовуємо цим нашим універсалом усім наказним панам полковникам, залишеним при таборі від воєнного плавного походу, і всьому старшому та меншому, з ними будучому, його царської пресвітлої величності Запорозькому товариству, що ми, гетьман, відходячи з виборним військом за указом його царської пресвітлої величності на його монаршу службу в цей плавний похід, розміркували й уважили, щоб міста малоросійські, в яких усіх нас домівки є, жони і діти, були не без оборони; адже знаємо, що вороги бусурмани за давнім своїм поганським звичаєм не понехають
