Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

— Вона не полишає своїх спроб, правда, Обі? — Голос став монотонним, немов чаклунка розмовляла сама з собою. — Вона як і раніше намагається, хоча нічого не змінюється.

Масляна лампа на встановленому на козлах столі освітила цілий ряд бутлів. Чаклунка виставляла їх одну за одною, подовгу тримаючи кожну перед очима.

Вона роздумувала. Напевно, про те страшне місиво, яке повинна намішати для нього на цей раз. А може, про те, який хворобливий стан вона накличе на нього цього разу, намагаючись викорінити таємничу злу силу, що живе в ньому.

Дубові поліна в каміні палахкотіли яскравим жовто-помаранчевим полум'ям, поширюючи навколо сильний жар і добре освітлюючи кімнату. У Обі і матері посеред кімнати знаходилася лише яма для вогнища. Йому дуже подобалося, що дим з каміна у Латеі йде вгору по димоходу, а не зависає в кімнаті перш, ніж вийти через маленький отвір в даху. Обі подобався справжній камін, і він думав, що вдома слід зробити такий же. Кожного разу, приходячи до Латеї, він вивчав, як влаштований камін. Дуже важливо дізнаватися нове…

Тому він поглядав і на Латею, бачачи, як вона наливає рідини з бутлів в банку з широким горлом. Додаючи чергову рідину, вона розбовтувала суміш скляною паличкою. Нарешті, задоволена результатом, вона налила ліки в маленьку пляшку, закрила пробкою і вручила пляшечку гостю:

— Це для твоєї матері.

Обі передав їй монету. І наважився зітхнути лише після того, як вона взяла монету вузлуватими пальцями, кинула в кишеню і знову повернулася до столу. Там вона мовчки підняла кілька бутлів, вивчаючи їх вміст при світлі вогню.

Обі не подобалося розмовляти з Латеєю, але від її мовчання йому ставало і зовсім незатишно. Нічого путнього для розмови в голову не приходило, але треба було хоч щось сказати…

— Мама буде задоволена ліками. Вона сподівається, що вони допоможуть для її колін.

— І сподівається вилікувати сина, чи не так? — Обі знизав плечима, вже шкодуючи, що затіяв цю пусту розмову.

— Так, пані.

Чаклунка глянула через плече:

— Я вже говорила матусі Шолк… Я сумніваюся, що від цього буде якийсь толк.

Обі теж так думав, оскільки не вірив, що йому потрібне лікування. У дитинстві він думав, що мати все знає краще і не буде давати йому ліки, якщо вони не потрібні, однак з тих пір багато чого змінилося. І мати більше не здавалася Обі такою мудрою.

— Вона ж повинна піклуватися про мене. І вона весь час намагається, щоб було краще.

— А можливо, вона сподівається, що це лікування допоможе їй позбутися від тебе?

Латея вимовила останню фразу бездумно, продовжуючи возитися з бутлями.

«Обі».

У Обі голова пішла обертом. Він не кліпаючи дивився в спину чаклунки. Досі така ідея ніколи не приходила йому в голову. Невже Латея сподівалася, що її засіб позбавить матір від бастарда?.. Мати ходила до Латеї в гості. Можливо, вони обговорювали це?..

Невже він, як недоумок, вірив, що ці дві жінки бажають йому добра, а все було навпаки?.. Може, вони давно виношували плани отруїти його?

Адже якщо з ним щось трапиться, матері більше не треба буде утримувати його. Вона часто лаялася, що він багато їсть. Час від часу вона заявляла, що їй доводиться працювати не стільки на себе, скільки на нього, і саме через нього вона не може зібрати грошей. А якби вона відкладала гроші, які доводиться роками витрачати на його лікування, то зараз би вже жила в затишному будиночку.

Але ж якщо з ним щось станеться, матері доведеться самій виконувати всю роботу…

А може, обидві жінки хотіли вбити його просто по злобі?..

Можливо, вони не продумали все так як слід, як вчинив би Обі. Мати часто дивувала його своєю простодушністю.

Обі спостерігав, як на рідкому волоссі чаклунки мерехтить відбите світло.

— Сьогодні мама сказала, що їй варто було б зробити те, що ви радили з самого початку.

Латея, наливаючи густу коричневу рідину в банку, обернулася через плече:

— Значить, тепер вона вважає так?

«Обі».

— А що ви радили мамі із самого початку?

— Хіба це не ясно?

«Обі».

У його жилах застигла кров, коли він все зрозумів.

— Ви радили їй вбити мене!

Він ще ніколи не говорив так прямо. Ще жодного разу він не насмілювався суперечити чаклунці — занадто боявся її. Але на цей раз слова були вимовлені ніби помимо його волі — таким же чином, як звучали в його мозку голоси, і він заговорив про можливе вбивство перш, ніж встиг подумати, чи розумно це.

Латею ж він здивував більше, ніж себе. Вона з сумнівом застигла біля своїх бутлів, пильно дивлячись на нього. Немов він перемінився у неї на очах… А може, так воно і було?..

Він раптом зрозумів: йому дуже подобається відчуття, коли говориш те, що думаєш.

Він ніколи не бачив раніше, щоб Латея запиналася. Можливо тому, що відчувала себе в безпеці, ходячи так близько навколо предмету розмови — це була безпека в тіні слів, які не виносилися на денне світло.

— Саме це ви завжди хотіли зробити, Латея, правда? Вбити виродка?

На худому обличчі чаклунки з'явилася жалюгідну подоба усмішки.

— Все не так, як тобі здається, Обі. — Зарозумілість і сповільнена вимова випарувалася з її голосу. — Все не так. — Вона зверталася до нього тепер як до чоловіка, а не як до незаконнонародженого цуценяти, якого лише терплять. Голос її звучав майже люб'язно. — Жінкам іноді краще живеться без новонародженого. Це не таке вже лиходійство, коли дитинка — ще немовля. Адже вони ще не справжні люди…

«Обі. Здавайся».

— Ви