Монте Веріта - Дафна дю Мор'є

— Заснув, — шепнула, — аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.

Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, — те, що сталося за цей час, і його самого перелякало та вразило.

— Там птахи, — сказав, — мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’яники, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. — Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. — Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.

— Але ж, Нате, — прошепотіла дружина, — погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. В полях, отам, мають їжу.

— Це погода, — повторив Нат, — кажу тобі, погода.

Його обличчя було таке ж запале і змучене, як у неї. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного.

— Піду вниз і приготую горнятко чаю, — сказав він.

Вигляд кухні заспокоїв його. Чашки й тарілки, акуратно складені в креденсі, стіл та стільці, жінчине в’язання на її плетеному кріслі, дитячі іграшки в кутку шафи.

Опустився навколішки, вигріб старе вугілля і запалив вогонь. Палаючі щіпки умиротворювали, паруючий чайник і коричневий чайничок для заварки дарували почуття комфорту й безпеки. Він попив чаю, відніс дружині. Тоді помився у комірчині за кухнею і, взувши черевики, відкрив задні двері.

Небо було холодно-свинцевим, а коричневі пагорби, які вчора вилискували на сонці, нині виглядали темними й голими. Східний вітер, гострий мов бритва, роздяг дерева, і листя, сухе й шелестке, здригалося та розліталося під його поривами. Нат черевиком потупав по землі. Вона замерзла. Ще ніколи він не бачив такої різкої наглої переміни. За одну ніч спустилася чорна зима.

Діти вже не спали. Джилл щебетала нагорі, а малий Джоні знову плакав. Нат почув жінчин голос, заспокійливий, втішний. От вони зійшли вниз. Він наготував для них сніданок і почався звичайний день.

— Ти прогнав птахів? — спитала Джилл, заспокоєна кухнею, днем, сніданком.

— Так, вони вже забралися, — відповів Нат. — Це східний вітер їх пригнав. Вони злякалися і заблудилися, шукали притулку.

— Вони хотіли нас поклювати, — сказала Джилл, — кинулися Джоні в очі.

— Це вони з переляку, — мовив Нат, — у темній спальні не знали, де вони.

— Хай би вони знову не прилітали, — сказала Джилл. — Може, коли ми їм накришимо на підвіконні, вони наїдяться і відлетять собі.

Доїла сніданок, а тоді пішла за пальтом, каптуриком, шкільними підручниками і ранцем. Нат нічого не сказав, але дружина глянула на нього через стіл. Вони порозумілися мовчки.

— Відведу її до автобуса, — промовив він. — Мені сьогодні на ферму не треба.

І, доки мала вмивалася в комірчині, сказав дружині:

— Зачини всі вікна і двері теж, просто для безпеки. Я піду на ферму. Довідаюся, чи вони нічого вночі не чули.

Потім пішов із донькою вуличкою вгору. Здавалося, вона забула нічну пригоду. Виплигувала і пританцьовувала перед ним, ганялася за листям, її обличчя порум’янішало на морозі, у своєму каптурику була наче ельф.

— Буде сніг, татку? — спитала вона. — Вже так похолоднішало!

Він глянув на похмуре небо, відчув порив вітру на плечі.

— Ні, — сказав, — снігу не буде. Це чорна зима, не біла.

Весь цей час він шукав очима птахів на живоплотах, дивився на поля за ними, на лісок вище ферми, де збиралися граки й галки. Не бачив жодного птаха.

Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл, їхні обличчя зблідли і натяглися від холоду.

Джилл побігла до них, вистрибуючи:

— Тато каже, що снігу ще не буде, — гукнула вона, — це чорна зима.

Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Вгору котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Коровник Джим грюкав на подвір’ї.

— Господар близько? — спитав Нат.

— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?

Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Трігг на кухні підспівує радіо.

— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.

Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.

— Альо, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.

— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.

— Діти похворіли?

— Ні.

Він не знав, як це пояснити. Тепер, при світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Трігг, але бачив по її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.

— То це були справжні птахи? — сказала вона, посміхаючись. — З пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір?

— Місіс Трігг, — сказав він, — там п’ятдесят пташок, вільшанок, кропив’янок, інших, лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, кинулися малому Джоні до очей.

Місіс Трігг недовірливо глянула на нього.

— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Певно, залетіли до спальні і не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.

— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.

— Цікава річ, — промовила місіс Трігг, — справді дивно. Ви мусите все це описати і запитати «Гардіан». Вони б щось відповіли. Ну добре, мушу йти.

Вона кивнула, посміхнулася і пішла на кухню.

Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.

Джим стояв біля