Монте Веріта - Дафна дю Мор'є
Простуючи додому через поля і стежкою вниз до свого котеджу, в останніх променях сонця Нат побачив, що птахи, як і раніше, збираються над західними пагорбами. Вітер не дув, сіре море виглядало високим і спокійним. Смілки у живоплоті ще цвіли, повітря було м’яким. Але фермер мав рацію, — вночі погода перемінилася. Натова спальня виходила на схід. Він прокинувся після другої і почув завивання вітру в димарі. То був не шторм і не пориви південно-західного вітру, який приносить із собою дощ, а сухий і холодний східний вітер. Глухо звучав у димарі та гримав незакріпленою дранкою на даху. Нат прислухався — чув, як море реве в бухті. Навіть повітря у маленькій спальні похолоднішало: протяг з-під плінтуса дверей дув на ліжко. Нат закутався в ковдру, ближче притулився до спини сплячої дружини, але сон не приходив — він зоставався пильним, повним якогось безпричинного остраху.
Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав — а постукування тривало, дратуючи своїм звуком; Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його — і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил — і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.
То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.
Зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. Зляканий птах, — припустив Нат, — збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об нього в темряві. Ще раз умостився спати.
Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше, тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:
— Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.
— Я вже дивився, — відповів він, — це якийсь птах намагається потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.
— Віджени його, — сказала вона. — Я не можу спати через цей шум.
Він удруге підійшов до вікна, і, коли тепер відкрив його, на підвіконні був не один, а з півдюжини птахів; вони летіли просто йому в обличчя, атакуючи його.
Він закричав, замахав руками, відганяючи їх; вони, як і той перший, злетіли вище даху та зникли. Він швидко опустив вікно і зачинив його.
— Ти чула? — промовив. — Налетіли на мене. Намагалися очі виклювати.
Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, і нічого не бачив. Дружина щось спросоння пробурмотіла з ліжка.
— Я не вигадую, — сказав він, сердячись через її припущення. — Кажу тобі, птахи були на підвіконні і намагалися потрапити до кімнати.
Раптом пролунав переляканий крик із кімнати через коридор, де спали діти.
— Це Джилл, — сказала дружина, яка, прокинувшись од шуму, сіла в ліжку. — Іди до неї, глянь, що трапилось.
Нат запалив свічку, але, коли він відкрив двері спальні, щоб перейти коридор, протяг задув полум’я.
Пролунав другий нажаханий крик, цього разу обох дітей, і, спотикнувшись об поріг їхньої кімнати, він відчув, як у темряві повз нього лопотять крила. Вікно було широко відкритим. Крізь нього влітали птахи, спершу б’ючись об стелю та стіни, а тоді, збочивши посеред польоту, повертали до дітей у їхніх ліжках.
— Все гаразд, я тут, — крикнув Нат, і діти з криком кинулися до нього, тим часом як у темряві птахи злітали, пірнали вниз і знову кидалися на нього.
— Що там, Нате, що трапилося? — озвалася дружина зі спальні, а він швидко виштовхав дітей за двері в коридор, зачинивши їх за ними і зоставшись сам у спальні з птахами.
Схопив ковдру з найближчого ліжка і, орудуючи нею, наче зброєю, махав у повітрі зліва й справа від себе. Почув глухий стукіт тіл, тріпотіння крил, але вони ще не були переможені, бо знову й знову кидалися на приступ, клюючи його руки й голову, маленькі колючі дзьоби були гострими, наче зубці вилки. Ковдра стала для нього захистом, він обгорнув нею голову і, вже у повній темряві, бив птахів голими руками. Не смів наблизитися до дверей і відкрити їх, щоб птахи не полетіли слідом за ним.
Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у темряві, але врешті відчув, — лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей з другої спальні. Тріпотіння і шелест крил припинилися.
Нат відкинув ковдру з голови та оглянувся довкола. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і відкрите вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на трупики. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки, — птахи, що, згідно із законами природи, трималися власної зграї та власної території, а тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті ним. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров — його кров.
Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.
Було дуже холодно і вся земля виглядала твердою і чорно замерзлою. Не білий блискучий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер, з черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клювали черв’яків на траві. Жодного іншого звуку, крім вітру й моря.
Нат закрив вікно та двері маленької спальні і пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку, одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. Її обличчя у жовтому
