Монте Веріта - Дафна дю Мор'є
Три оповідання відомої британської письменниці.
«Монте Веріта», «Птахи», «Старий».
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Дафна дю Мор'є
Монте Веріта
Оповідання
Монте Веріта
Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь ці заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і були зустрінуті мовчанням. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.
Я думаю, що такою була їхня єдина відповідь на щось незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути, — те руйнування було марним. Тліючі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очами на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.
Звісно ж, розіслали пошукові партії. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, з півночі на південь, зі сходу на захід, усе даремно.
І це кінець історії. Нічого більше невідомо.
Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте Веріта. Думаю, я заздрив йому, упокоєному там. Він зберіг свою мрію.
Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Нині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте Веріта і мізкую, що могло бути розгадкою.
Маю три теорії, можливо, всі неправильні.
Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте Веріта досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, — коли настала година потреби, — подібно до пророків давнини, зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги, іудеї вірили, що на небо був забраний Ілля, християни — у вознесіння їхнього Засновника. Впродовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно поверталося переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення відчутних на дотик предметів і людей з плоті та крові.
Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.
Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: в горах ми найсильніше наближаємося до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини були проголошені з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Бувши у піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте Веріта і забрала їхні душі в безпечне місце.
Пам’ятайте, — я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю маківку гори під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.
Згадуючи це, я вірю у безсмертя.
Тоді, — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над старіючою пам’яттю, так само як над старіючим тілом, я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте Веріта, були очима живої дихаючої істоти; руки, яких я торкався, були з плоті.
І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».
Отоді з’являється моя друга гіпотеза, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.
Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані більш цинічному і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори мого блискучого краю чудесної реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.
Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте Веріта давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, ніким не помічені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми. Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро, і чи, коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.
Інколи, під час подорожі, при зустрічі з якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але, — можливо, це лише моя фантазія, — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання, — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте Веріта?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.
В міру того, як я старішаю, — близько сімдесятки, я вже казав, і пам’ять коротшає разом із подовшанням віку, — історія Монте Веріта стає в моїй уяві все тьмянішою та неймовірнішою, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та привнесе своє власне розуміння оповіді, свою власну інтерпретацію.
Слівце попередження. В Європі багато