Монте Веріта - Дафна дю Мор'є
У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте Веріта, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було осквернене, що опівночі, коли здіймається місяць уповні, вершина гори усе ще залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, маківка Монте Веріта, її двійнята-піки здіймаються до сонця, мовчки й співчутливо дивлячись униз, на засліплений світ.
***
Ми від хлоп’яцтва були разом, — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, то наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.
Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими, — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною, — і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були. Звичайно, не було нічого професійного у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.
З часом ми стали дещо обачнішими, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір з повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника в перемозі. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання і тому, що любили речі, які перемогли.
Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не буде пояснене. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі, він не знатиме тиші, що приходить лише у верховині.
Найкращі години мого життя, — коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне, яке чекало, щоб його перемогти. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…
Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружбою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, — висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам переконаним кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який загруз у домашньому житті.
Його наречена була валлійкою і жила при самому кордоні з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, — писав Віктор у другому листі, — вона ніколи не підіймалася на Сновдон[1]. Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать в гори, хоч би які.
Третій лист попередив про приїзд Віктора до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи і клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь маленьку, хоч кремезненьку жіночку з гарними очима. Але, звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».
У ті часи, перед першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:
— Що я тобі казав?
Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув, — мене прийняли ще й схвалили.
Віктору пощастило — подумав я, — а сумніви, що їх я відчував при звістці про шлюб, щезли, як тільки я на неї глянув. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.
— Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, хобі якого — альпінізм, — сказав я їй, — і ви ніколи не підіймалися на ваш власний Сновдон?
— Ні, — відповіла вона, — ні, ніколи.
Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.
— Чому ж? — спитав я. — Це злочин — бути валлійкою і не знати вашої найвищої гори.
Віктор перебив нас.
— Анна боїться, — сказав він. — Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.
Анна швидко до нього обернулася.
— Ні, Вікторе, — відповіла вона, — це
