Танок драконів - Джордж Мартін
— Не спрацює,— обернувся Теон до Абеля. Говорив він настільки тихо, що й коні б не підслухали.— Нас упіймають, ще ми не встигнемо і з замку вийти. А навіть якщо ми втечемо, лорд Ремсі нас вистежить — йому допоможуть Бен Бабкуватий і дівчата.
— Під мурами лорд Станіс, і якщо судити зі звуку, вже зовсім близько. Нам треба дістатися лише до нього,— Абелеві пальці затанцювали на струнах лютні. Борода у співця була каштанова, хоча довге волосся на голові вже переважно посивіло.— Якщо Байстрюк і кинеться за нами, то дуже пошкодує.
«Міркуй саме так,— переконував себе Теон.— Повір у це. Скажи собі, що це правда».
— Тоді Ремсі влаштує полювання на ваших жінок,— мовив він до співця.— Вистежить їх, зґвалтує, а тіла віддасть собакам. Якщо вони добре його поганяють, можливо, наступних цуценят він назве на їхню честь. А з вас він шкуру злупить. Вони зі Шкуролупом і Деймоном Потанцюєм пограються у гру. Ви ще благатимете їх вас прикінчити,— він стиснув співцеву руку покаліченою долонею.— Ви присяглися, що я більше не потраплю йому до рук. Ви дали мені слово.
Йому потрібно було почути це знову.
— Абелеве слово,— сказала Білка,— тверде як дуб.
Сам Абель лише стенув плечима.
— Хай би там що, королевичу.
А на помості Ремсі сперечався з батьком. Вони сиділи занадто далеко від Теона, щоб розібрати бодай слово, але страх на круглому рожевому обличчі Гладкої Волди був дуже промовистий. Зате було чути, як Вайман Мандерлі просить принести ще ковбаси, а Роджер Рисвел сміється з якогось жарту однорукого Гарвуда Стаута.
Цікаво, думав Теон, чи побачить він колись підводні палати затонулого бога, чи його привид залишиться тут, у Вічнозимі. «Смерть — то й смерть. Краще смерть, ніж жити Смердюком». Якщо Абелів план провалиться, Ремсі вбиватиме їх довго й болісно. «Цього разу він злупить з мене шкіру з голови до п’ят, і ніякі благання не врятують від мук». Ніколи в житті не знав Теон такого болю, як від маленького білувального ножика Шкуролупа. Дуже скоро Абель це відчує на власній шкурі. І заради чого? «Джейн, її звати Джейн, і в неї очі зовсім іншого кольору». Лицедійка, яка грає свою роль. «Лорд Болтон знає, і Ремсі теж, але решта сліпі, навіть цей клятий співець з його хитрою посмішкою. Але посміються з тебе, Абелю, з тебе і твоїх смертоносних повій. Ви помрете не за ту дівчину».
Коли Горобина привела його до Абеля на руїни Згорілої вежі, Теон уже збирався розповісти їм правду, але в останню мить притримав язика. Співець рішучо налаштований утекти з донькою Едарда Старка. Якщо він дізнається, що дружина лорда Ремсі — виплодок якогось стюарда, тоді...
З гуркотом розчахнулися двері у велику залу.
Влетів холодний вітер, у повітрі заіскрилася хмара блакитно-білих крижинок. З нею зайшов сер Гостін Фрей, до пояса в снігу, несучи на руках чиєсь тіло. По всіх лавках присутні опускали кухлі та ложки й, обернувшись, витріщалися на це похмуре видовище. В залі запала тиша.
«Ще одне вбивство».
Поки сер Гостін лункими кроками дійшов до почесного столу, з його плаща сповз сніг. За ним у залу ввійшла дюжина фреївських лицарів і солдатів. Одного з хлопців Теон знав — Великого Волдера, котрий менший, з лисячим личком і худий як тичка. Груди, руки і плащ у нього були у плямах крові.
Від цього запаху заіржали коні. Собаки, принюхуючись, випірнули з-під столів. Люди підводилися з лавок. Тіло на руках у сера Гостіна мерехтіло у світлі смолоскипів, закуте в рожеву паморозь. Кров на морозі замерзла.
— Це син мого брата Мерета,— опустив Гостін Фрей тіло на підлогу біля помосту.— Зарізали, як свиню, і заховали у сніговій кучугурі. А він ще хлопчик.
«Малий Волдер,— подумав Теон,— котрий більший». Він зиркнув на Горобину. «Їх шестеро,— пригадав він.— Будь-яка з них могла це зробити». Але праля відчула на собі його погляд.
— Це не ми,— сказала вона.
— Ану тихо,— застеріг її Абель.
З помосту до мертвого хлопця спустився лорд Ремсі. Його батько підвівся повільніше — очі безбарвні, обличчя нерухоме і похмуре.
— Брудна робота,— сказав Руз Болтон гучно — вперше в житті.— Де знайшли тіло?
— Під зруйнованою фортецею, мілорде,— відповів Великий Волдер. Його рукавички були вимащені кров’ю його родича.— Тою, де старі химери. Я йому казав не ходити нікуди самотою, але він сказав, що має розшукати чоловіка, який винен йому срібло.
— Якого чоловіка? — запитав Ремсі.— Назви ім’я. Покажи мені його, хлопче, і я з його шкури плаща зроблю.
— Він не сказав, мілорде. Тільки сказав, що виграв гроші в кості,— мовив Фрей і повагався.— У кості його вчили грати якісь хлопці з Білої Гавані. Не можу сказати точно, хто саме, але хтось із них.
— Мілорде,— прогуркотів Гостін Фрей,— ми знаємо, хто це зробив. Убив і цього хлопця, і всіх інших. Не власноруч, звісно, ні. Він надто товстий і боягузливий, щоб самому вбивати. Але це зроблено за його наказом,— він обернувся до Ваймана Мандерлі.— Ви заперечуєте?
Лорд Вайман Мандерлі перекусив ковбаску навпіл.
— Зізнаюся...— витер він рукавом сало з губ,— зізнаюся, що мало знайомий з цим бідолашним хлопчиною. Це ж був зброєносець лорда Ремсі, правильно? Скільки йому було?
— На останні іменини виповнилося дев’ять.
— Такий маленький,— сказав Вайман Мандерлі.— Але, можливо, це благословення. Якби він не помер, то виріс би у Фрея.
Сер Гостін підбив ногою стільницю, скидаючи її з козел просто на велике черево лорда Ваймана. Полетіли кухлі й тарелі, посипалися ковбаски, і дюжина вояків Мандерлі з лайкою підскочила на ноги. Чоловіки хапалися за ножі, тарелі, карафи — все, що можна було використати як зброю.
Сер Гостін, вихопивши з піхов меча, стрибнув до Ваймана Мандерлі. Лорд Білої Гавані спробував відскочити, але стільниця пришпилила його до крісла. Лезо розтяло три з чотирьох складок його подвійного підборіддя, пустивши фонтан ясно-червоної крові. Леді Волда заверещала, вчепившись у руку
