Танок драконів - Джордж Мартін

— Звучить гарно,— мовила Дані й повела його геть від ями. «Йому тут не місце. Не слід було йому взагалі сюди з’являтися».— Вам краще повернутися додому. Боюся, в мене при дворі вам небезпечно. У вас більше ворогів, ніж ви уявляєте. Ви виставили Дааріо дурнем, а він не з тих, хто пробачає такі образи.

— Зі мною мої лицарі. Мої присяжні щити.

— Два лицарі. А в Дааріо п’ятсот штормокруків. І краще вам стерегтися мого лорда-чоловіка також. Знаю, він видається людиною поміркованою і приємною, але нехай вас це не вводить в оману. Гіздар, чия корона — похідна від моєї, має в підпорядкуванні одних з найзапекліших бійців на світі. Якщо хтось із них вирішить завоювати його прихильність, знищивши його суперника...

— Я — княжич Дорнський, ваша світлосте. Я не тікатиму від рабів і перекупних мечів.

«Тоді ти точно йолоп, княжичу Жабко». Дані кинула на своїх диких діток останній довгий погляд. Ведучи хлопця назад до дверей, вона чула крики драконів і бачила, як танцює на цеглі світло — віддзеркалення драконового полум’я. «Якщо озирнуся — пропаду».

— Сер Баристан викликав портшези, щоб віднести нас нагору, але підйом усе одно втомлює,— сказала Дані, коли позаду них з лунким брязкотом зачинилися величезні залізні двері.— Розкажіть мені про ту, Другу, Данерис. Мої знання з історії батькового королівства не дуже глибокі. Коли я росла, то не мала мейстра.

«А мала тільки брата».

— Залюбки, ваша світлосте,— сказав Квентин.

Було вже по півночі, коли останні гості розійшлися й Дані повернулася до себе в покої, де приєдналася до свого володаря і короля. П’яненький Гіздар був щасливий.

— Я тримаю слово,— мовив він до Дані, поки Іррі та Джикі перевдягали їх перед сном.— Ти хотіла миру — і будь ласка.

«А ти хотів крові — і дуже скоро мені доведеться тобі її дати»,— подумала Дані, але сказала тільки одне:

— Я дуже вдячна.

Святковий день збудив у її чоловікові пристрасть. Не встигли служниці піти спати, як Гіздар зірвав з Дані нічну сорочку й перекинув дружина на ліжко. Обійнявши його руками, Дані дозволила йому робити, що хоче. Він надто п’яний, тож довго це не триватиме.

Так і сталося. Кінчивши, він тицьнувся їй у вухо і прошепотів:

— Дайте боги, щоб ми сьогодні зачали сина.

У Дані в голові задзвеніли слова Міррі Маз-Дуур: «Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході. Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя. Коли в лоні вашому знову розквітне життя й ви народите живу дитину. Тоді він стане таким, як був, не раніше». Значення цих слів очевидне: хал Дорого має приблизно стільки саме шансів повстати з мертвих, як Дані — народити дитину. Але існують таємниці, якими вона не може поділитися навіть з чоловіком, тож нехай Гіздар зо Лорак плекає свої надії.

Незабаром її шляхетний чоловік міцно заснув. Данерис без сну крутилася-вертілася біля нього. Кортіло розтрусити його, розбудити його, щоб він узяв її в обійми, поцілував її, кохався з нею, та навіть якщо він зробить це, усе одно опісля знову засне, залишивши її саму в темряві. Цікаво, що зараз робить Дааріо? Йому теж не спиться? Чи думає він про неї? Чи він кохав її по-справжньому? Чи зненавидів за те, що вона побралася з Гіздаром? «Не слід було мені взагалі з ним спати». Він же простий перекупний меч, він не годиться у консорти для королеви, однак...

«Я від самого початку це усвідомлювала, і все одно не втрималася».

— Королево,— покликав тихий голос у темряві.

— Хто там? — здригнулася Дані.

— Місанді,— сказала тлумачка-наатянка, підходячи до ліжка.— Віддана вам почула, що ви плачете.

— Плачу? Я не плакала. Чого мені плакати? Я отримала мир, отримала короля, отримала все, чого може бажати королева. Тобі наснився поганий сон, ось і все.

— Як скажете,— уклонилася дівчинка й рушила геть.

— Не йди,— сказала Дані.— Не хочу залишатися сама.

— З вами його світлість,— зауважила Місанді.

— Його світлість спить і бачить сни, а я заснути не можу. Завтра мені доведеться купатися у крові. Ось яка ціна миру,— слабко всміхнулася Дані й поплескала по ліжку.— Ходи до мене. Сідай. Побалакай зі мною.

— Якщо ви хочете,— присіла біля неї Місанді.— Про що поговоримо?

— Про рідну домівку,— мовила Дані.— Про Наат. Про метеликів і про братів. Розкажи мені щось таке, від чого ти почуваєшся щасливою, від чого тобі хочеться сміятися, розкажи найприємніші свої спогади. Нагадай мені, що на світі ще є радість.

Місанді старалася щосили. Вона все говорила і говорила, поки Дані нарешті не заснула, поринувши у химерні, розмиті сни про дим і полум’я.

Ранок прийшов занадто швидко.

Теон

День підкрався так само, як і Станіс: непомітно.

Вічнозим прокинувся вже декілька годин тому, на зубчастих стінах і вежах юрмилися люди у вовні й кольчугах, готуючись до атаки, яка так і не почалася. Заки небо посвітліло, барабани стихли, але бойові ріжки чулися ще тричі, щоразу трішки ближче. А сніг так і падав.

— Сьогодні метелиця закінчиться,— голосно наполягав один із зацілілих конюших.— Ще ж навіть не зима.

Теонові кортіло розреготатися, але він не наважився. Йому пригадалися казки старої Нан про завірюхи, які лютували по сорок діб, по року, по десять років... завірюхи, які замітали цілі замки, міста й королівства стофутовим шаром снігу.

Він сидів у глибині великої зали, неподалік коней, спостерігаючи, як Абель, Горобина і ще одна праля на ім’я Білка, тиха як мишка шатенка, мегелять черствий чорний хліб, підсмажений на салі. Сам Теон на сніданок випив кухоль темного елю, мутний від дріжджів і настільки густий — жувати можна. Ще кілька кухлів — і, можливо, Абелів план не видаватиметься таким уже божевільним.

У супроводі своєї вгодованої і вагітної дружини Волди увійшов Руз Болтон, поглядаючи безбарвними очима й позіхаючи. Його випередило декілька лордів і капітанів, серед них Хвойдозгуб Амбер, Ейніс Фрей і Роджер Рисвел. Трохи далі за столом сидів Вайман Мандерлі, наминаючи ковбаски й варені яйця, а поряд з ним старий беззубий лорд Лок їв вівсянку.

Незабаром з’явився і лорд Ремсі, на ходу застібаючи пояс із мечем. «Сьогодні