Танок драконів - Джордж Мартін

— Північна панна і дикунський воїн, поєднані Царем світла,— опустився сер Аксель Флорент на порожнє місце леді Аліс.— Її світлість схвалює. Я завжди біля неї, мілорде, я знаю всі її помисли. Король Станіс також схвалить.

«Якщо Руз Болтон ще не нахромив його голову на спис».

— Але з цим, на жаль, згодні не всі,— провадив сер Аксель; його борода на обвислому підборідді нагадувала облізлу щітку, а з вух і ніздрів стирчало жорстке волосся.— Сер Патрек вважає, що став би для леді Аліс кращою парою. Він, коли пішов на північ, втратив усі свої землі.

— У цій залі є чимало людей, які втратили набагато більше,— сказав Джон,— а ще більше таких, хто життя віддав на службу королівству. Серові Патреку ще пощастило.

— Король, якби був тут,— усміхнувся Аксель Флорент,— мабуть, сказав би так само. Але ж віддані лицарі його світлості заслуговують на певну винагороду, правда? Вони пішли з ним у таку далечінь, багато від чого відмовившись. І нам потрібно прив’язати дикунів до короля і королівства. Сьогоднішній шлюб — гарний перший крок, але я знаю, що королеву би потішив би ще й шлюб дикунської королівни.

Джон зітхнув. Він уже втомився пояснювати, що Вал — ніяка не королівна. Хай скільки він це всім повторював, здавалося, його ніхто не слухає.

— А вам у наполегливості не відмовиш, пане Акселю.

— Ви мені докоряєте, мілорде? Такий трофей ще пошукати. Пишна дівчина, я чув, мила з обличчя. Гарні стегна, гарні груди — все, щоб народжувати дітей.

— І хто буде батьком? Сер Патрек? Ви?

— А хто може бути кращий за мене? Ми, Флоренти, маємо в жилах королівську кров давніх Гарденерів. Церемонію могла би провести леді Мелісандра, як для леді Аліс і магнара.

— Усе є, тільки нареченої бракує.

— Це легко виправити,— посміхнувся Флорент так фальшиво, що боляче було дивитися.— Де вона, лорде Сноу? Ви переселили її в якийсь інший свій замок? У Сіроварту або Тіняву вежу? У Блудний Курган разом з іншими дівками? — він нахилився ближче.— Дехто каже, що ви її ховаєте для власних розваг. Мені це байдуже, якщо вона не в тяжі. Я їй зроблю своїх дітей. Якщо ви її вже об’їздили, що ж... ми всі — люди світські, правда?

З Джона було досить.

— Пане Акселю, якщо ви і справді правиця королеви, я не заздрю її світлості.

Обличчя Флорента почервоніло від злості.

— То це правда. Ви хочете залишити її собі, я бачу. Байстрюк воліє отримати батьків престол.

«Байстрюк відмовився від батькового престолу. Якби байстрюк хотів Вал, йому було б досить її попросити».

— Даруйте, сер,— сказав Джон.— Мушу подихати свіжим повітрям.

«Тут смердить». Рантом він несамохіть обернув голову.

— Ріжок.

Інші теж це почули. Миттю стихли і музика, і сміх. Танцюристи закам’яніли, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.

— Ви це чули? — запитала королева Селіза у своїх лицарів.

— Це бойовий ріжок, ваша світлосте,— сказав сер Нарберт.

Рука королеви, затремтівши, метнулася до горла.

— Нас атакують?

— Ні, ваша світлосте,— озвався Ульмер з королівського лісу.— Це сурмлять чатові на Стіні.

«Один сигнал,— подумав Джон.— Повертаються розвідники».

А потім знову почулася сурма. Здавалося, звук заповнив приміщення.

— Два сигнали,— сказав Маллі.

Чорні брати, північани, вільний народ, тенійці, почет королеви — всі затихли, дослухаючись. Минуло п’ять секунд. Десять. Двадцять. А тоді Оуен Одоробало захихотів, а Джон Сноу видихнув затамоване повітря.

— Два сигнали,— оголосив він.— Дикуни.

Вал.

Нарешті прийшов Тормунд Велетозгуб.

Данерис

У залі дзвеніло від юнкайського сміху, юнкайських співів, юнкайських молитов. Танцюристи танцювали; музики награвали чудернацькі мелодії за допомогою дзвіночків, пищиків і міхурів; співці співали старовинні любовні пісні незрозумілою мовою Старого Гіса. Вино лилося рікою, і не ріденьке бліде пійло Невільничої бухти, а насичені солодкі вина з Арбору і сновійне вино з Карта, присмачене дивними прянощами. Юнкайці прийшли на запрошення короля Гіздара, щоб підписати мир і засвідчити відродження уславлених мірінських бійцівських кубел. Для цієї гостини шляхетний чоловік Данерис Таргарієн відчинив Велику піраміду.

«Ненавиджу,— думала Дані.— Як могло статися, що я п’ю і сміюся з людьми, з яких радо б злупила шкіру?»

Подавали дюжину різновидів м’яса й риби: верблюжатину, крокодила, співочого кальмара, глазурованих качок і гусінь, а для тих, хто не любить екзотики, були козятина, свинина і конина. І собачатина. Жоден пекарський бенкет не обходився без собачатини. Гіздарові кухарі приготували чотири різні страви з собачатини. «Гіскарці їдять усе, що плаває, літає або повзає, окрім людей і драконів,— попередив Дааріо,— і я можу закластися, що з’їли б і дракона, якби випав бодай найменший шанс». Але одним м’ясом не обійдешся, тому до нього подавали фрукти, злаки й овочі. В повітрі літали аромати шафрану, кориці, гвоздики, перцю й інших дорогих прянощів.

Дані майже нічого й не торкалася. «Це ж мир,— казала вона собі.— Саме цього я хотіла, саме на це працювала, саме тому вийшла за Гіздара. То чому в мене таке відчуття, наче це — поразка?»

— Вже недовго, кохана,— запевнив її Гіздар.— Скоро юнкайці заберуться, а з ними і їхні союзники, і найманці. Ми отримаємо все, що хотіли. Мир, харч, торгівлю. Наш порт знову розблокований, кораблям дозволено заходити й виходити.

— Дозволено, так,— озвалася Дані,— але їхні бойові кораблі залишаються тут. Вони можуть стиснути пальці у нас на горлі, коли схочуть. Вони влаштували невільничий базар буквально у мене під мурами!

— За мурами, люба королево. Це була одна з умов мирної угоди: юнкайцям дозволено безперешкодно торгувати рабами, як раніше.

— У своєму місті. А не в мене на очах,— сказала Дані. Мудре панство поставило загороди для рабів і влаштувало торжище на південь від Сісагазадана, де широка брунатна ріка впадає в Невільничу бухту.— Вони сміються мені в обличчя, влаштовують цілу виставу з того, що я безсила їх зупинити.

— Хизуються і хваляться,— підтвердив її шляхетний чоловік.— Це вистава, як ти й кажеш. Але нехай потішаться своїм балаганом. Коли вони заберуться, ми на тому торжищі влаштуємо фруктовий базар.

— Коли вони заберуться,— повторила Дані.— А коли вони заберуться? За Скагазадаяом бачили вершників. Це дотрацькі розвідники, каже Рахаро, а за ними йде