Танок драконів - Джордж Мартін
— Ви не гість. Ви приїхали на Стіну без мого дозволу, щоб забрати свою племінницю проти її волі. Леді Аліс ми зустріли хлібом і сіллю. Вона — гостя. А ви — в’язень.
Він якусь мить помовчав, щоб його слова добре вкарбувалися, а потім провадив:
— Ваша небога сьогодні побралася.
Креган Карстарк вищирив зуби.
— Аліс була обіцяна мені,— сказав він. Хоча йому було вже за п’ятдесят, у крижану камеру він заходив сильним чоловіком. Холод забрав у нього всю силу, залишивши його задерев’янілим і слабким.— Мій лорд-батько...
— Ваш батько — каштелян, а не лорд. А каштелян не має права укладати шлюбні угоди.
— Мій батько Арнольф — лорд Картверді.
— За всіма відомими мені законами по лінії наступництва син іде перед дядьком.
Креган зіп’явся на ноги й відіпхнув хутра, які примерзли йому до гомілок.
— Гаріон мертвий.
«Або скоро помре».
— Донька також іде перед дядьком. Якщо брат леді Аліс мертвий, Картвердь належить їй. А вона віддала свою руку Сигорну, магнарові тенійському.
— Дикуну. Брудному вбивці-дикуну,— Креган стиснув кулаки. Рукавички в нього були шкіряні, підбиті хутром, як і плащ, який звисав з широких плечей, пом’ятий і задубілий. На чорному сюрко було вишите біле променисте сонце дому Карстарків.— Я тебе наскрізь бачу, Сноу. Ти напіввовк-напівдикун, незаконний вилупок зрадника й повії. Такий, як ти, вкладе високородну леді в ліжко смердючого дикуна. А ти з неї перший зняв пробу? — розреготався він.— Хочеш мене вбити — вбий, станеш проклятим кревногубцем. Старк і Карстарк — однієї крові.
— Моє прізвище Сноу.
— Байстрюк.
— Винен, визнаю.
— Нехай тільки цей магнар припхається у Картвердь. Ми йому голову відрубаємо і вкинемо у виходок, щоб сцяти йому в рота.
— Сигорн очолює двісті тенійців,— зазначив Джон,— і леді Аліс упевнена, що Картвердь відчинить перед нею браму. Двоє ваших людей уже присяглися служити їй і підтвердили все, що вона розповіла нам стосовно планів, які готував ваш батько разом з Ремсі Сноу. Кажуть, у вас у Картверді залишилися близькі родичі. Одне ваше слово може врятувати їм життя. Здайте замок. Леді Аліс дарує прощення всім жінкам, які її зрадили, а чоловікам дозволить убратися в чорне.
Креган похитав головою. В його сплутаному волоссі понамерзало криги, яка тихо цокала, коли він ворушився.
— Ніколи,— сказав він.— Ніколи, ніколи, ніколи.
«Слід було б мені піднести його голову леді Аліс і магнару як весільний дарунок»,— подумав Джон, але так він не ризикуватиме. Нічна варта не бере участі у війнах королівства; багато хто скаже, що Джон і так уже надав забагато допомоги Станісові. «Відрубаю цьому йолопу голову — і почнуть говорити, що я вбиваю північан, аби віддати їхні землі дикунам. Звільню його — і він усе зробить, щоб зіпсувати мої плани на леді Аліс і магнара». Цікаво, думав Джон, а як вчинив би батько? А як повівся б дядько? Але Едард Старк мертвий, а Бенджен Старк зник безвісти у крижаній глушині за Стіною. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу».
— Ніколи — це довгенько,— сказав Джон.— Можливо, ви зміните свою думку завтра... або за рік. Однак рано чи пізно на Стіну повернеться король Станіс. І тоді він вас стратить... якщо ви, бува, не вберетеся в чорне. Коли чоловік вдягає чорний плащ, йому прощаються всі злочини...— («Навіть такому, як ви»).— А тепер перепрошую. Мені ще на весільний бенкет іти.
Після кусючого холоду крижаних камер у людному підвалі було так жарко, що Джон почав задихатися з тої самої миті, як спустився сходами. У повітрі пахло димом, смажениною і глінтвейном. Коли лорд-командувач зайняв місце на помості, Аксель Флорент саме виголошував тост.
— За короля Станіса і його дружину, королеву Селізу, світло Півночі! — горлав сер Аксель.— За Р’глора, Царя світла, най оборонить він нас усіх! Один край, один бог, один король!
— Один край, один бог, один король! — луною підхопив почет королеви.
Джон випив з усіма. Чи щаслива буде в шлюбі Аліс Карстарк, він не міг передбачити, однак бодай сьогоднішній вечір можна вважати святковим.
Стюарди почали виносити першу страву — цибулеву юшку зі шматочками козятини й моркви. Не зовсім королівське частування, але ситне і смачне, і гріє живіт. Оуен Одоробало заграв на скрипці, декілька вільних людей долучилося до нього з волинками і барабанами. «На цих самих волинках і барабанах вони грали перед Мансовою атакою на Стіну». Зараз, здавалося, вони звучать мелодійніше. До юшки подали буханці грубого чорного хліба, ще теплого, просто з печі. На столах столи сіль і масло. Побачивши його, Джон спохмурнів. Солі запас достатній, запевнив його Бовен Марш, а от масло закінчиться ще до кінця місяця.
Старого Флінта й Норі всадовили на почесних місцях біля самого помосту. Обидва були вже застарі, щоб іти у похід разом зі Станісом, тож натомість послали своїх синів і онуків, Але в Чорний замок на весілля вони приїхали одразу. Обоє привезли з собою ще й по годувальниці. Норі привіз сорокарічну жінку з такими величезними грудьми, яких Джон у житті не бачив. Флінт привіз чотирнадцятирічну дівчину, пласку як хлопчик, але молока їй не бракувало. З ними двома малюк, якого Вал прозвала чудовиськом, розквітав.
Джон був їм за це вдячний... однак він і на мить не повірив, що двоє старих сивих воїнів спустилося зі своїх гір тільки для цього. Всі вони привезли з собою вояків: Старий Флінт — п’ятьох, Норі — дванадцятьох, вбраних у пошарпані шкури й дублену шкіру в заклепках, страшних, як лице зими. В одних були довжелезні бороди, в інших — шрами, а в деяких і те, і те; усі вони шанували давніх богів Півночі — тих самих богів, яким молиться і вільний народ за Стіною. Але ось вони сидять і п’ють за шлюб, освячений дивним заморським червоним богом.
«Це краще, ніж якби вони відмовилися пити». Ні Флінт, ні Норі не перевертали кубків, щоб вилити вино на підлогу. Це теж спосіб висловити свою згоду. «А може, просто не люблять марнувати добре південне вино. У своїх скелястих горах вони його куштують нечасто».
Між стравами сер Аксель Флорент повів королеву Селізу танцювати. Приєдналися й інші — спершу королівські лицарі з фрейлінами. Сер Брас повів до першого танцю королівну Ширін, а потім потанцював з її матір’ю. Сер Нарберт по черзі танцював з усіма фрейлінами королеви Селізи.
