Танок драконів - Джордж Мартін
— О ні,— промовив лорд Блеквуд, і з його голосу зникла вся теплота.— Я чудово знаю, з ким маю справу. З Царевбивцею.
— От і добре,— стрибнув Джеймі на коня й рушив до брами.— Зичу вам гарного врожаю і радості королівського миру.
Однак від’їхав він недалеко. Під мурами Крукодерева, за межами досяжності арбалетів, на нього чекав лорд Джонос Бракен. Він сидів на збруйному дестрієрі, в кірасі й кольчузі, в сірому сталевому шоломі з кінською головою на гребені.
— Я бачив, як зняли прапор з деривовком,— сказав він, коли Джеймі під’їхав.— То все вдалося?
— Вдалося. Їдьте додому й засівайте лани.
Лорд Бракен підняв забороло.
— Сподіваюся, в мене ланів стало більше, відколи ви заїхали у замок.
— Пряжка, Вудгедж, Медодерево з пасікою...— Джеймі не міг пригадати ще щось.— А, і Арбалетне пасмо.
— А млин? — сказав Бракен.— Мені потрібен млин.
— Лордів млин.
Лорд Джонос пирхнув.
— Ясно, цього вистане. Поки що,— докинув він і вказав на Гостера Блеквуда, який їхав позаду разом з Пеком.— Оце його вам дали в заручники? Вас обдурили, сер. Це слабак. У жилах вода замість крові. Не дивіться, що такий високий: будь-яка з моїх доньок його переламає, як галузку.
— Скільки у вас доньок, мілорде? — запитав його Джеймі.
— П’ятеро. Двоє від першої дружини і троє від третьої.
І тут він із запізненням збагнув, що бовкнув зайвого.
— Відішліть одну з них до двору. Вона стане фрейліною при королеві-регентші.
Усвідомивши значення цих слів, Бракен потемнів з обличчя.
— Оце так ви віддячуєте за дружбу Стоунгеджу?
— Прислужувати королеві — велика честь,— нагадав його світлості Джеймі.— Постарайтеся цей їй утовкмачити. Чекаємо на дівчину ще до кінця року.
Не чекаючи на відповідь лорда Бракена, він легенько торкнувся Гонора золотими острогами та клусом рушив геть. Його супровід, вишикувавшись, поїхав за ним, розмаявши прапори. Дуже скоро і замок, і табір зникли позаду, затуманені курявою з-під копит.
Дорогою до Крукодерева валку не потривожили ані вовки, ані беззаконники, тож Джеймі вирішив вертатися іншою дорогою. З ласки богів, може наскочити на Чорнопструга або ж спровокувати Берика Дондаріона вчинити нерозумно й напасти.
Вечір захопив їх на Вдовиних Водах. Підкликавши заручника, Джеймі запитав, де тут найближчий брід, і хлопчик провів їх туди. Коли колона хлюпала через мілку річку, сонце сідало за парою травистих пагорбів.
— Цицьки,— пояснив Гостер Блеквуд.
Джеймі пригадав карту лорда Блеквуда.
— Між цими пагорбами має бути село.
— Міднодерево,— підтвердив юнак.
— Зупинимося там на ніч.
Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони можуть знати щось про сера Бриндена або беззаконників.
— Лорд Джонос щось казав про те, чиї саме це цицьки,— мовив Джеймі до малого Блеквуда, в останньому світлі дня наближаючись до потемнілих пагорбів.— Бракени називають їх по-своєму, а Блеквуди — по-своєму.
— Ага, мілорде. Вже років сто. Доти вони називалися Материними Цицьками, або просто Цицьками. Пагорбів два, і вважається, що вони нагадують...
— Та бачу я, що саме вони нагадують,— сказав Джеймі, зловивши себе на тому, що згадує жінку в наметі й те, як вона силкувалася затулити свої великі темні пипки.— Що змінилося сто років тому?
— Ейгон Негідник узяв Барбу Бракен собі в коханки,— відповів малий книжник.— Подейкують, вона була дуже пишногруда, й одного дня король, який гостював у Стоунгеджі, поїхав на полювання й побачив Цицьки...
— ...й назвав їх на честь своєї коханки,— закінчив Джеймі. Ейгон Четвертий помер задовго до народження Джеймі, однак Джеймі непогано пам’ятав історію його правління та здогадався, що могло статися далі.— Але згодом він покинув Бракенівну й завів роман з Блеквудівною, так було?
— З леді Мелісою,— підтвердив Гостер.— Її кликали Міссі. В нашому богопралісі стоїть її статуя. Вона була набагато вродливіша за Барбу Бракен, тільки худіша, й Барба, кажуть, говорила, що вона пласка як хлопець. Коли король Ейгон це почув...
— ...віддав їй Барбині цицьки,— розреготався Джеймі.— Як це все почалося між Блеквудами і Бракенами? Є письмові записи?
— Так, мілорде,— мовив хлопчина,— однак частина історії писалася нашими мейстрами, а частина — їхніми, причому через декілька століть після самих подій. Почалося все ще в Добу героїв. У ті часи королями були Блеквуди. Бракени були маломожними лордами, які розводили коней. Замість платити своєму королю належну частку, вони за золото, зароблене на конях, найняли мечників і скинули його.
— Коли це сталося?
— За п’ятсот років до андалів. А якщо вірити «Правдивій історії», за тисячу. Ніхто ж не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. У «Правдивій історії» пишеться, що відтоді минуло чотири тисячі років, але дехто з мейстрів запевняє, що тільки дві. Є межа, за якою всі дати плутаються, стають неточними, й історична ясність перетворюється на туман легенди.
«А Тиріонові б цей малий сподобався. Балакали б від світанку до сутінок, сперечалися про книжки». На мить він і забув про свою образу на брата — поки не пригадав, що саме зробив Куць.
— То ви досі гризетеся через корону, яку один украв у другого, ще коли в Кичері Кастерлі жили Кастерлі, ось у чому справа? За корону королівства, якого не існує вже тисячі років? — хихикнув Джеймі.— Стільки років, стільки воєн, стільки королів... здавалося б, хтось міг би вже й укласти мир.
— Хтось і укладав, мілорде. Багато разів. Ми сотню разів укладали мир з Бракенами, частенько скріплюючи його шлюбом. У кожному Бракені є кров Блеквудів, а в кожному Блеквуді — кров Бракенів. Мир Старого Короля протримався півстоліття. Але потім виникла якась нова сварка, старі рани відкрилися та знову почали кривавитися. Так завжди і трапляється, каже батько. Поки люди пам’ятають кривди, завдані їхнім пращурам, жоден мир довго не протриває. Отак ми століття по століттю ненавидимо Бракенів, а вони ненавидять нас. Батько каже, кінця цьому не буде.
— Може, і буде.
— Як, мілорде? Батько каже, старі рани не гояться.
— Мій батько теж любив одну приказку. Ніколи не намагайся поранити ворога, якого можеш убити. Мерці не мстяться.
— Мстяться їхні діти,— вибачливим тоном мовив Гостер.
— Ні, якщо вбити
