Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Він важко підвівся — знову заболіло в хворому боці. Нічого, подумав він з полегшенням, тепер це ненадовго.

Десь далеко, за лісами й ланцюгом пагорбів, серед темряви прокинулася жінка. Охоплена раптовим, неусвідомленим жахом, скочила, кинулася до сонної дитини — та малий спокійно посопував, притискаючи кулачок до маленької круглої щоки. А жах не відступав, навпаки — посилювався, перехоплював подих, напливав із темних вікон, із дверних провалів, чорний, задушливий, незбагненний. Жінка стояла над ліжечком, слухала дихання маляти й нечутно ворушила губами, повторюючи те саме слово.

Руалів пояс був короткий, але міцний. Він зняв його, в світлі місяця подивилося на дерево — одна нижня гілка була надламана, але до іншої, живої, надійної, з деякими зусиллями можна було дотягтися.

Руал стомився, але думка, що більше не доведеться ні до чого себе примушувати, підбадьорила його. Він звівся навшпиньки й перекинув кінець пояса через нижню гілку. Потім подумав, що не слід кидати золоту ящірку напризволяще, повернувся до вогнища, яке догоріло, навпомацки знайшов ганчірку й накинув її на докірливі смарагдові очі. Залишалося тільки видовбати біля коренів ямку й сховати скарб від чужого ока.

Руал обійшов дерево, вишукуючи затишну місцинку. Від стовбура раптом відокремилася темна тінь.

Від несподіванки Ільмарранен мало не впустив згорток. За три кроки від нього стояв великий вовк.

— Ні, — сказав йому Руал, стримуючи тремтіння в голосі. — Це ти ще зарані. Йди. Потім.

Вовк переступав з лапи на лапу. Руал озирнувся на багаття — головешки давно згасли.

— Ось що, — звернувся він до вовка. — У мене серйозні справи, і я не бажаю мати свідків. Якщо не заберешся, буде кепсько нам обом.

Відповіддю йому було жалібне скавуління. Руал пильно подивився на вовка. Той відповів поглядом, який означав, очевидно, несміливе прохання про заступництво.

— Слухай-но, ти… — почав Руал.

Вовк зробив кілька невпевнених кроків йому назустріч. Руал замахнувся — вовк відскочив і вибухнув сумним гавкотом.

— Ах, ти ж… — вилаявся Руал.

Він повернувся і пішов до свого пояса, що звисав із нижньої гілки. Собака постояв і рушив за ним.

Руал узявся за пояс, закріпив його кінець на гілці, посмикав — надійно. Озирнувся — звір знову стояв за три кроки. Ільмарранен стиснув зуби й заходився скручувати петлю. Рвучко озирнувся — той був на місці.

— Не дивися, — попросив Руал.

Вовк чи пес переступив з лапи на лапу. Руал знову замахнувся — він відскочив, але йти не збирався.

Руал роздратовано відкинув петлю — вона хилиталася, мов гойдалка над урвищем. Ільмарранен плюнув і повернувся до погаслого багаття.

Звір несміливо підійшов до нього й пригорнувся до ніг теплим, волохатим боком.

Погожого ранку на околиці степового селища розгорнувся ярмарок.

В’язки яскравих, лискучих, ніби лакованих овочів разками барвистого намиста звисали з-під латаних накриттів, загрожуючи своєю вагою перекинути дерев’яні стовпчики. Заклично погукували продавці, потрясали товаром і хапали за відлоги кожного, хто поминав їхні ятки. Під ногами сновигали дітлахи, пантруючи, де б поцупити, що погано лежить; зеленою горою височіли кавуни, золотаво-жовтою — дині. Десь уже танцювали, ритмічно повискували під акомпанемент заливчастої сопілочки та вдаряли в чималенький бубон; десь лайливо перегукувалися, обмінювались взаємними звинувачення та довгими барвистими прокльонами. Гугняво тягли жебраки, прибрані в мальовниче лахміття.

Руал брів повз свинячі тулуби, начеплені на гаки, повз в’язки копчених ковбас, повз піраміди білого, як цукор, сала й барила жовтого меду. Слідом невідступно волікся сірий, великий, схожий на вовка пес, брів з понуро опущеною головою, поводячи порваним вухом. Обох мучив нестерпний голод.

Низенький селянин важко сопів, розвантажуючи воза, переносив під навіс мішки з борошном. Руал розтулив потріскані губи, щоб попрохати:

— Візьміть у поміч…

Той скосив на нього око, крекнув і кивнув прихильно.

Мішки притискали до землі, натирали спину тугими боками, як живі, виривалися з онімілих рук. Руал згадав працю підмайстрів на Хантовому млині.

Нарешті спорожнів білий від борошна віз. Згорблений Руал стояв перед селянином. Той ще раз крекнув, знайшов у полотняній сумці кусень хліба і шмат сиру:

— На…

Ільмарранен узяв.

Неподалік, під іншим спорожнілим возом, сиділи на соломі та жували бублики дві пишні, святково вбрані молодиці. Руал несміливо наблизився, постояв і попросив дозволу сісти поруч. Йому милостиво кивнули.

Солома було свіжа, запашна, золотава. Сухий хліб танув у роті, сир же здавався неземними ласощами.

Підійшов пес, глянув на Руала сумними очима, все розуміючи. Руал зітхнув і відломив йому шматок.

— Нетутешній? — поцікавилася одна з молодиць, смаглява, з яскравими рум’янцями на щоках, судячи з усього, досить добросердна.

Ільмарранен кивнув, продовжуючи зосереджено, з насолодою жувати.

Повз них проходили десятки ніг — у наглянцьованих чоботях, у драних черевиках, а частіше босих, чорних від засмаги. Дно воза з широкими щілинами нависало над головою, захищаючи від палючого серпневого сонця. Пес доїв шматок, яким поділився з ним Руал, і прилаштувався за колесом.

— Твій собака? — спитала інша молодичка, теж рожеволиця, але з розсипом ластовиння по всьому обличчю. — Ух і здоровенний, жах!

Руал похитав головою:

— Прибився…

Перша молодиця впоралася зі своїм бубликом і витягла звідкись жменю смажених горішків. Лузаючи їх, неквапно спитала:

— То що нового?

— Де? — не зрозумів Руал.

— У світі… Адже ти мандрівник?

— Мандрівник, — відповів Ільмарранен по нетривалому роздумі.

— Ну, що бачив?

Руал міркував незвично повільно, туго. Болісно потер перенісся й нарешті вичавив із себе:

— Скрізь люди… І життя теж… Скрізь…

Молодиць він більше не цікавив.

Руал сидів і з гіркотою намагався згадати хоча б одну зі своїх колишніх барвистих промов, здатних заворожити слухачів на довгі години. По дерев’яному ободу колеса повзла зелена кузька.

На віз, під яким вони розташувалися, хтось кинув порожню діжку. Згори посипалися пил і дрібні соломинки, молодиці в один голос вибухнули лайкою, їм незлостиво відповів густий бас. Ільмарранен зрозумів, що час іти звідси.

— Чуєш, ти, мандрівниче, — спитала раптом чорнява, — а що про вовкулаку чувати?

Руал здивувався:

— Про вовкулаку?

Чорнявка сплеснула руками:

— Глянь, уся околиця про вовкулаку торочить, а цей очі витріщив!

— Ну, перевертень, вовчисько такий! — поблажливо пояснила ряба. — То людина він, і не відрізниш, а то вовк здоровенний, людей жере. Десятьох уже загриз, і ніяк не можна його вистежити.

Цієї миті той, хто гугнявив басом, гепнув на віз другу діжку, схоже, майже повну.

Чорнява, мистецьки лаючись, вилізла назовні. Руал кивнув веснянкуватій і вибрався теж. Пес, який терпляче очікував на нього, скочив і закрутив хвостом.

— Ото причепився, — сказав йому Ільмарранен.

Торговище жило своїм горлатим, строкатим, невгамовним життям. У кошарах несамовито бекали вівці, покірні селянські