Брамник - Марина та Сергій Дяченко

У неї були сухі, гарячі губи. Ганчірка ляпнула на підлогу і здійняла бризки.

— О, пане чарівник… — шепотіла пташка, здригаючись і відступаючи. — Я завжди ніяковію перед поважними панами… А чаклунів не бачила взагалі… Ні, я знаю своє місце, пане чарівник! Я просто служниця, я боюся шляхетних панів!

— Не бійся мене, дитя моє… Я нещадний до ворогів, але ти — ти інша річ…

Я звалив її на плече і поквапно поволік у спальню. По-зрадницьки зарипіли вхідні двері.

Звичайно, всюдисущий Ларт, який завжди з’являється вчасно, відповів на моє замішання скептичною посмішкою.

Мірена відхекувалась, поправляючи чепець.

— Я не перешкодив, мій пане? — угідливо спитав Легіар.

Я промимрив щось невиразе, а пташка раптом спохопилася:

— Ой, пане слуго! А я ж не прибрала у вашій кімнаті!

Вона миттю підхопила цебро, ганчірку та щітку й пірнула в кімнатку для слуг. Ларт провів її оцінюючим поглядом, гмикнув і квапливо рушив услід. Я залишився посеред вітальні, в калюжі води.

Мірена не поверталася. Звук ганчірки, що ялозить по підлозі, незабаром стих. Я підійшов до портьєри, яка закривала вхід у кімнату для слуг, і прислухався. Знайомий тонкий голосок збуджено повторював:

— А я тоді кажу, що боюся поважних панів, особливо чарівників!

— А слуг не боїшся? — діловито поцікавився Ларт.

— Слуг — ні… — відповіла збентежена пташка.

Стало тихо. Потім тонкий голос прохально залепетів щось, виразно вимовив кілька разів «не треба». У мене зсудомло щелепи.

За портьєрою впало щось важке. Голосок спершу був прохальний, та за мить уже став благальним, а далі й зовсім затих. Щось заспокійливе проворкотів Ларт.

Лунко вдарив годинник на вежі.

Я відчув, що в мене спітніли ноги, повернувся і пішов геть, намагаючись втекти від приголомшуюче палкого шепотіння.

І тут мене зупинив дивний звук, що не мав жодного відношення до пристрасті, — неголосний, але виразний, він лякав, як шипіння отруйної змії. Скрикнув Ларт — я не чув раніше, щоб він так кричав. Це був зойк переляку. Я кинувся назад і одним махом відкинув портьєру.

Мірена, маленька дурненька Мірена стояла посеред кімнати в самій сорочці, з розпущеним по плечах, розпатланим волоссям. Обличчя її змінилося до невпізнанності, очі закотились. Рот був напіврозтулений, губи і язик не рухалися, і все-таки виразно, надто виразно з її горлянки раптом вирвався чужий, низький голос:

— Вона… Вона стежить… Шукай, Легіаре… Її подих серед нас, серед нас… Їй потрібен брамник…

Я набрав у груди повітря, аби заволати на все горло. Ларт попередив цей намір і швидко затис мені рота рукою.

А з нерухомих губів Мірени злітало, чергуючись із шипінням і дивним звуком, який ніби пузирився:

— Вона йде… Вона на порозі… Очікує… Чекати — недовго… Іржа, іржа! Пам’ятай, Легіаре! Вогонь, зазирни мені в очі. Рвана діра, де було сонце. Подивися, он лезо сходить сльозами, вона, вона…

Мірена раптом переривчасто зітхнула, смикнулася й опустилась на підлогу. Ми обоє кинулися до неї.

Вона просто спала — міцно й безтурботно, як дитина.

— Знамення, — прошепотів пополотнілий Легіар. — Знамення.

Частина третя

ІСПИТ

Літо перевалило за свій полудень і потроху, ні хутко ні поволі, рушило назустріч неминучій осені.

Тепер він кульгав менше й міг долати більшу відстань, перш ніж падав знесилений.

Удень сонце зачудовано витріщалося на людину, що з гідним подиву завзяттям ішла й ішла нескінченними, курними шляхами, порослими травою, — ішла вперед без мети чи надії, просто щоб іти. Вночі зірки байдуже дивилися, як він шукав пристановища й часто-густо, не знайшовши його, засинав під відкритим небом. Час від часу й сонце, і зірки затягалися жмутами хмар, несамовито бушували грози, проливалися дощі — а людина йшла і йшла, без мети, без надії, і не було, очевидно, причини, яка могла б змусити її зупинитися бодай ненадовго.

Предковічні ліси змінилися рідкими гайками, а далі — нескінченним степом, схожим на стіл під ворсистою скатертиною. Потім дорога, здається, повернула — вдалині заманячіли подоби гір, але шлях крутонувся ще раз, рішуче, стрімко, й гори залишилися збоку, щоб незабаром сховатися зовсім.

Люди, які жили в оточенні лісів, були худорляві й недовірливі; жителі степу охочіше пускали подорожнього переночувати, дозволяли відробити вечерю, навіть часто давали йому в дорогу зайвий кусень хліба. Він пив воду з придорожніх колодязів, які траплялися рідко. Іноді колодязь виявлявся порожній, і тоді він страждав від спраги сильніше, ніж від туги. Степ гнітив його — здавалося, що на нього дивляться. Відчуття це часом було таке сильне й виразне, що, засинаючи, він звик натягати драну куртку на голову.

Коли дорогою знову почали траплятися ріденькі гайки, він ненадовго зітхнув вільніше, але потім раптом прийшло відчуття невиразного занепокоєння.

Якось увечері він розіклав своє багаття під самотнім деревом у чистім полі.

Потріскувало галуззя у вогні; втім, його не могло вистачити надовго, а сили бракувало, щоб дістати величезну суху гілку, зламану колись бурею та навислу над головою. Побої, що ледь не коштували йому життя, нагадували про себе частіше, ніж хотілося б.

Він дивився у вогонь і згадував грубку в маленькому домі, де сидить за струганим столом сумна жінка, гойдає дитяче ліжечко й дивиться на білий клапоть, заплямований кров’ю. Його рука бездумно опустилася за пазуху й витягла згорток. Упала в темряву брудна ганчірка.

Золота ящірка дивилася смарагдовими оченятами в його пригаслі очі. Танцювали відблиски вогню на граціозно вигнутій спинці.

Я програв, сказав собі Руал Ільмарранен. Я програв, тепер уже остаточно. Ніколи мені не повернутися до тебе, ніколи не помститися за те, що зі мною зробили.

Ніби вітер пройшов густою кроною над головою в Руала; здригнулися простягнені до неба високі гілки. Щось незнайоме, густе, темне здійнялося хвилею в його душі, здійнялося і перехопило подих. Там, усередині Ільмарранена, ворухнулося почуття, яке не мало назви, і — чи це марення? — він виразно почув своє ім’я, його погукали. Він заметався, оглядаючись — нікого. Мара зникла.

Догорало багаття. Руал не мав чим підтримати вогонь. Він просто сидів і бездумно дивився, як галуззя розсипається попелом. Ящірка дивилася теж.

Стало на якусь хвилину так темно, що Руал не бачив її очей. Потім вони знову запроменилися холодним світлом — зійшов місяць.

Ну годі, подумав Руал. Все було безглуздям із самого початку. Марран мертвий, тому що Марран був магом. Варто з’єднатися з ним у його смерті, щоб