Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— Що? Що ти робиш?! — охає вона, намагається підхопитися, та куди там. Усе ж я більша за неї і старша, хоча не посперечаєшся — швидкість на її боці. 

— Сиди спокійно, воїтелько, — зітхаю, притримуючи її за плечі, — а то навалюся всією своєю масою і доведеться ще й сукню міняти. А так є шанс, що коли Кас постукає в твої двері, ти не матимеш такого вигляду, наче добу плавала у своїх сльозах і тому вся повністю опухла. 

— Що? Кас? — схлипує ще гірше вона.

— Тихо-тихо, божечки, та що ж ти така маленька, — зітхаю. На жаль, іноді є таке відчуття, що мені не двадцять дев'ять, а майже всі п'ятдесят. Напевно, це позначається довга робота в жіночому колективі, досвіду чужого набираєшся швидко, навіть якщо він і не потрібен.

— Я не маленька, — бурчить Еллі крізь рушник.

— Звичайно, маленька, ще й невпевнена в собі. Хто ж так явно показує свої почуття, коли навколо зграя зубастих акул? А якби Кас і справді був нечесним ошуканцем, то всілякі Нітти й Арати не тільки б згадували, як він тебе обдурив, а й як ти через це засмутилася. А потрібно тримати себе гордо і незалежно, і ніс догори. Потім можна буде і поплакати, але годувати тих енерговампірів-то навіщо?

— Я нічого не зрозуміла, — бурмотить Еллі і знову заливається сльозами. — А що Кас — брехун? Не може бути…

— Ну що ж ти робиш, га? Якщо вважала його чесним, то чому відразу подумала, що він міг від тебе так легко відмовитися?

На моє запитання довго немає відповіді, Еллі сопе, думає, напевно, ще й губи підтискає і, звісно, ж не може знайти виразного пояснення. Ех, гормони, емоції та інші штучки...

— Так от, давай зміню рушник. І волосся приведи до ладу. А то прискаче зараз твій любчик... Я себе не виправдовую, він мені потрібен був на кілька хвилин, щоб не чіпати всяких інших неприємних особистостей.

— Тобі він потрібен був, — дується Еллі, але рушник уже сама бере, не відмовляється.

— Не потрібен, твій він, твій, — махаю я руками. — Та й узагалі, з чого б мені в нього закохуватися ось так різко? Він же такий самий малий, як ти! Красень, не відняти, але я для нього скоріше як старша сестра, ніяких бажань його поцілувати, окільцювати і провести разом усе життя.

— Правда?

— Та правда, правда, все ж таки він не... — і тут я замовкаю, бо подальша фраза привела б мене кудись у глухий кут. «Він не його дядько, бо його дядько то зовсім інша справа». Ага, він якраз старший, а порода така сама і виховання. Але думати в той бік не можна, іссейли ж одружені поголовно. Начебто.