Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Не всі йогурти однаково корисні, так, є така життєва мудрість. Але вона поширюється на купу інших речей! Наприклад, не всі зустрічі в коридорі корисні. І добре, коли є де причаїтися. 

Кінець п'ятниці, останній день перед відпусткою, у понеділок я нікуди не встаю на світанку і нікуди не поспішаю. Краса!.. 

Найголовніший у курсі, заміна теж у курсі, заяву давно підписано і сьогодні вийшов наказ. Навіть дівчатка з кабінету навпроти в курсі, що я майже вільна пташка, і навіть скинулися мені на пляшку шампанського і підкинули роман про кохання у яскравій обкладинці. Тільки голова філії виявиляється ні сном, ні духом про мої плани. Як це в понеділок буде заміна? 

А що я? Я нічого, я маю право. Нічого мене шантажувати! «А як щодо духу колективу? Та й як у вас, Олечко, совісті вистачило піти наперед начальства з роботи або не вийти без оплати в суботу?! А як же?..» і так далі й тому подібне. Загалом, піти у відпустку нормально — без криків і тупання ногами — ніхто б мені не дав. Але така річ, робоче місце у мене тут — у філії, а зарплату я отримую, будучи співробітником центрального офісу. Ось такий от виверт!

— Ольго Валеріївно, ви тут? — цокають підбори по кахлю, головфіла мало не шипить. Я, відчуваючи біду, підтягую коліна до грудей і завмираю, сидячи на унітазі. Так-так, Ольга Валеріївна, старший аналітик, двадцять дев'ять рочків, ховається від нестерпного начальства в кабінці туалету. Поспішайте побачити цей атракціон!

— Ольго Валеріївно, що за дитячий садок?! Я бачила, як ви сюди зайшли! Поясніть!

Крижаним офіціозом прямо таки віє, а де ж «Олечко, мила моя»? 

А я не зовсім з глузду з'їхала виходити і щось пояснювати. До кінця робочого дня ще година, провести її не за чаєм із тортиком, а в кабінеті головфіла, вислуховуючи звинувачення в усіх нещастях, — безумовно такий собі вибір без вибору. Краще я зручніше влаштуюся на сидінні унітазу і почитаю книжечку. Що мені сьогодні реготушка Ніна подарувала таке цікаве? Сказала, що біля метро якийсь хлопець за копійки продавав, у гарному досить стані романчик, сторінки сірі, але чисті, майже нечитана книжка. Ну, навіть якщо й нісенітниця, пару годин часу вбити підійде.

— Ольго... А-а-а-а! — раптом нервово й голосно скрикує головфіла, підбори скриплять по кахлю. — Що за чортівня?!

Я мало книжку не впустила, не можна ж народ так лякати. Ще видам себе.

— Валентино Михайлівно, ви тут! — двері клацають, і я чую голос секретаря головфіла: — Нарешті знайшла, там Кравцов на телефоні, лається! Щось у них там не сходиться! 

Підбори цокають під буркотливе і начебто перелякане «та що ж за день такий». Двері грюкають, навколо знову тиша, ну хіба що вода з крана капає і труби натужно ридають десь зверху.

Я теж не затримуюся у приміщенні, бо небезпека минула. Якщо Кравцов, то це надовго. Уже виходячи з туалету, я всерйоз замислююся: а що мені в офісі далі робити? Можна ж і раніше піти, останній день, ще й п'ятниця. Тож книжку покласти в сумку, руки вдіти в рукави, шарф пов'язати на шию і величезний пакет з всякою всячиною взяти з собою — я готова пропасти на два тижні. 

— А куди у відпустку-то їдеш? — наостанок знемагають від цікавості дівчата.

— Туди, де тепло, затишно і смачна готова їжа. І готую не я. А ще в мене не буде постійного інтернету, а зв'язок коштує багато грошей! Попереджаю! — суворо кажу я, трохи прибрехавши, але не про все, і додаю, зітхнувши: — От як боки собі відлежу-у...

— Заздримо! — стогнуть дівчата, гадаючи, до Єгипту я намилилася, до Таїланду чи й зовсім розщедрилася на Балі.

Ха, що я, зовсім з глузду з'їхала? Вони взагалі бачили, скільки коштує той Балі?! Ці гроші у мене є на що витратити.

Додому я добираюся в якомусь легкому настрої, напрочуд ніякої втоми, хоча останній рік для мене був, відверто кажучи, надто клопітким, особливо останні місяці — то перевірки, то нововведення, то перепрацювання, то заллють сусіди згори, то ледь не зіб'є машина на пішохідному переході. І серце поколювало, і під ребрами стогнало, і хребет скаржився і вимагав абонемент на масаж. Та й зранку я прокинулася з неприємно чавунною головою.

Але, на жаль, доводиться на роботі спілкуватися і при цьому мати вигляд... гм-м, ну хоча б не похмурої жаби. А то інакше почнуть співчувати всі кому не лінь, у душу лізти руками й ногами, поради — ну кому воно треба від сторонніх? — надавати. Тому краще посміхатися і махати, навіть якщо на душі багнюка.

Утім, сьогодні у мене вперше за багато днів гарне передчуття і якесь піднесення. На вулиці вже підсохла весняна слякоть, мене ніхто не притиснув у метро через годину пік, а в магазині — знижка на мій улюблений торт. Це щаслива доля!

— Що, знову сидіти вдома будеш? — бурчить, але по-доброму, у слухавку моя найкраща подруга Вітка.

— А як же! Їжею забила холодильник, — я перевіряю морозилку з напівфабрикатами — скарбниця! — і викладаю в холодильник придбаний торт. — Інтернет оплачено, робочий номер поставлено на беззвучний...

— Чоловік тобі потрібен, — гучно сміється на тому боці моя співрозмовниця, це скоріше жарт, ніж непрохане побажання, цю тему ми вже не раз обговорювали. Тож я відповідаю так, як і завжди.

— Викличу я чоловіка, не хвилюйся, коли їжа закінчиться, так одразу і викличу. Номери доставки в мене є, тож з голоду не помру.