Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— І як це розуміти? — чую я голос мого носія або тримача, як би його ще назвати, — багатий інтонаціями баритон. Від звуку тремтіння буквально прокочується по хребту. Чорт! Треба офіційно заборонити деяким чоловікам рот відкривати або щоб вони це робили тільки в певних ситуаціях і дозовано. Аудіофіл у мені плаче, надто це прекрасно. Але я швидко беру себе в руки, відповідати ж щось треба. Щоправда, язик ще слухається слабко, тож виходить якесь сумне «мне-е». 

— Іссейле, здається, сталося непорозуміння... — хтось бекає осторонь, мало не заїкаючись від страху. А я одразу злегка розслабляюся, це, виявляється, не до мене питання, отже, нічого вигадувати не потрібно.

Хоча що б я сказала? Що в мене не диван, а портал в інший світ? Що в мене не просто піца, а з галюциногенними грибами? Що я раптово збожеволіла? Ага, побігла вже!

Я не вірю в те, що не можу помацати! А тут якраз помацати вдається багато чого. Костюм у незнайомця — іссейл — це взагалі що? — з приємної тканини в дрібний, ледь відчутний під пальцями візерунок. Пахне якимось чоловічим парфумом. Тобто ций привід дихає, гаркає, хмурить брови і йому, що характерно, відповідають. Значить, і не галюцинації це зовсім. До того ж у мене на зубах піца цілком собі справжня. Про всяк випадок я закриваю то одне око, то інше. Картинка не змінюється, навіть коли я себе щипаю за стегно, — мені просто боляче. 

Неможливо ж таке, щоб і слухові, і зорові, і дотикові галюцинації одночасно, до того ж неагресивні, а я себе водночас чудово почуваю. Зір уже повернувся в повному обсязі, тепер мені чудово видно оточення. Велика зала — дорого, багато, похмуро і, найімовірніше, запорошено по кутах. Присутні у залі десь тридцять чоловік, зібралися нещільними групками, і що характерно, половина з них дівчата, переважно в сукнях. Але дехто з них одягнений цілком собі нетипово — не в домашньому костюмі з капцями, як я, але все ж таки і не розряджений в золото та коштовності. Капелюхів із пір'ям немає, шпаг на поясі теж, і віялами ніхто не обмахується — і слава всім космічним силам.

На той час, як худорлявий дядечко з тонкими вусами в темно-синій формі закінчує виправдовуватися на кшталт «це не ми, воно саме», я остаточно розумію, що провалилася я крізь простір кудись іще. Ні, є, звісно, теорія множинності світів, але хіба вони не повинні були бути схожими на Землю?

— Мене не хвилюють ваші виправдання. Через прорахунок було витрачено на арн більше енергії, ніж зазначено в договорі. Чекаю на пояснювальну записку та вибачення, а також грошову компенсацію домену від Благого ордену.

Якщо притиснутися вухом до грудної клітки, то можна почути гул його голосу. Це як мінімум кумедно. От тільки турбує трохи, що цей самий іссейл із рук мене не випускає, але й уваги не звертає і, здається, його взагалі не напружує мене так тримати. Забув, чи що?

Дико якось, але все-таки краще, ніж у романчиках бувало — то поневолюють, то замикають у клітці, то на підлогу кидають. Ні-ні, мені б чогось простішого!

— Ал-ле ж, іссейле, це ж претендентка, можлива наречена, сейла, хіба ні?.. — пробулькотів дядечко, стаючи ще дрібнішим, водночас із тим, як його очі округлялися дедалі більше. Що він там за спиною іссейла бачить? Привида домініканського собору в Львові?

— Так наречена чи ні? Або ви зачепили під час церемонії випадкову ціль, або не змогли скоригувати вектор тяжіння! Тяжіння має розподілятися строго за секторами Поклику! Не мені вас вчити! — рявкнув іссейл, одночасно перехоплюючи мене зручніше.

До речі, не так це й приємно — коли тебе на руках носять. Трохи тисне, поза не зовсім звична, хочеться вже стати на ноги. Але вишу я в цих руках і не рипаюся, от коли ще так піднімуть без побічних ефектів у вигляді тремтячих рук, колін, що підгинаються, пихтіння, стогонів та інших принад. Я так один раз навіть у сміттєвий бачок полетіла головою вперед, захотів мій кавалер покрасуватися, підхопив, запнувся і не втримав. А тут навіть не страшно, що впустить. Не чоловік, а кремінь, нехай тримає, я не проти, заодно і послухаю, що і як. А то сейли, іссейли, церемонії, магія-шмагія...

— Дядьку, не доводь виконавців ордена до серцевого нападу, вони нас закидають скаргами. Хоча з цих папірців вийдуть чудові гірлянди до свята, — від однієї з груп — там де порівну і дівчат, і хлопців — відокремлюється молодий красень із чарівною усмішкою. Такий собі викрадач сердець усіх дам від п'яти до сімдесяти п'яти років. Посмішка в нього весела й заразлива, хода розслаблена, та й узагалі він весь якийсь... радісний і легкий. І він перший, хто реально звертає на мене увагу — ловить мій погляд, кланяється і навіть підморгує. Ех, такий красунчик, чорт його забирай!

— Кассіель, — бурчить мій засіб пересування. А що, він же не стоїть на місці, ось іде назустріч до красеня і мене заодно несе.

— Ще одна дівчина, навіть якщо і не наречена, це більше запрошених на весіллі, більше радості на святі! — усміхається Кассіель так, наче сонце промені розсипало навколо. 

— Я радий, вітаю, — низько й тихо буркнув його дядько.

Я не зрозуміла з чим, але ж він справді був радий і якось навіть зітхнув смикано, ніби з полегшенням. Тільки щоб це визначити, треба було, як я, лежати головою на його грудях. От же ж каменюка така, не міг порадіти за племінника по-людськи?! Ну як там чоловіки вітають одне одного: по плечу поплескати, сказати «ну ти красунчик» чи «пишаюся тобою», а ще універсальне «щастя, здоров'я» ніколи не підводило. 

— Тоді, може, якщо буде твоя ласка, поставиш сейлу на ноги? — мені знову дістається підморгування, тільки вже іншим оком.