Чвара королів - Джордж Мартін

Перекидний міст до Маегорового Острогу ніким не охоронявся. Біс переставив більшість золотокирейників на міські мури, а лицарі Королегвардії мали важливіші обов’язки, ніж бігати цуциками в неї по п’ятах. Санса могла вільно ходити, куди схоче, аби не виходила з замку. Та їй, власне, нікуди за його межі й не кортіло.

Санса перетнула сухий рів з грізними залізними шпичаками і пішла вгору вузькими гвинтовими сходами. Але коли досягла дверей своєї опочивальні, то не мала сил увійти. Самі стіни кімнати змушували її почуватися, наче в пастці; скільки не відчиняй вікно, а дихати не було чим.

Тоді вона повернулася на сходи і рушила далі вгору. Дим затулив зорі та тонкий серп місяця; на даху було темно і панували чорні тіні. Все ж згори було видно геть усе: високі башти та великі кутові укріплення Червоного Дитинця, плутанину міських вулиць за ним, чорну річку на південь та захід, затоку на схід, стовпи диму та попелу, і пожежі — всюди навколо. Вояки купчилися на міських мурах, наче мурахи зі смолоскипами, порпалися на риштунках, що простягалися з верхівки стін. Унизу коло Грязючної Брами на тлі рухливого диму вона розрізнила нечіткі обриси трьох велетенських метавок, більших за які ще в світі не бачили — вони витикалися вгору над мурами на добрячих три сажні. Та ніщо з цього не вгамувало Сансин переляк. Раптом її щось штрикнуло зсередини — таке гостре, що Санса схлипнула, схопилася за живіт і могла б навіть впасти, якби поруч раптом не зрушила з місця тінь, а міцні пальці не вхопили її за лікоть та не втримали на місці.

Санса вчепилася у зубець стіни, щоб встояти, шкрябаючи пальцями шорсткий камінь.

— Ану відпустіть! — скрикнула вона. — Пустіть мене!

— Пташечка гадає, що має крильця, абощо? Може, зібралася скалічитися, як її братик?

Санса смикалася у його руках, пробувала видертися.

— Я нікуди не падала! Я тільки… ви мене збентежили, от і все.

— Тобто злякав до лихого дідька. І зараз лякаю.

Санса глибоко вдихнула, щоб опанувати себе.

— Я гадала, що я тут сама, і…

Вона відвернула очі.

— Пташечка досі не може на мене дивитися, еге ж? — Хорт відпустив руки. — Та коли тебе запопав натовп, ти моєму обличчю навіть зраділа. Не пригадуєш?

Санса усе пам’ятала надто добре. Пам’ятала, як навколо вив натовп, як щокою текла кров від кинутого в неї каменя, як смердів часником чолов’яга, що пробував стягти її з коня. І досі відчувала жорстокі пальці на зап’ястку, коли втратила рівновагу і почала падати.

Вона думала, що її життя вже скінчилося, та раптом пальці смикнулися, усі п’ять разом, і чолов’яга заверещав гучніше за коняку. Рука відпала геть, а інша, сильніша, підштовхнула її назад у сідло. Чолов’яга з часниковим подихом судомився на землі, з пенька його руки струменіла кров, але навколо з’явилися інші, дехто з ломаками у руках. Хорт наскочив на них, блимаючи майже невидимим віялом криці, що лишало по собі мряку з кривавих крапель. Коли нападники змішалися і втекли перед його навалою, він зареготав, і жахливе обпечене обличчя на мить змінилося.

Санса змусила себе подивитися на нього зараз. Подивитися, не ховаючи очей. Так було чемніше, а панна не повинна забувати чемність. Рубці — то не найгірше. Навіть смикання рота — не найгірше. Найстрашнішими були очі. Вона ще ніколи не бачила в людських очах стільки люті.

— Я… я мала б прийти до вас тоді, — мовила Санса, запинаючись. — Щоб подякувати за… за свій порятунок… адже ви билися так відважно…

— Відважно? — Регіт Хорта скидався на гарчання. — Щоб ганяти пацюків, собаці не потрібна відвага. Їх там було тридцять на мене одного, і ніхто не насмілився стати лицем до лиця.

Вона ненавиділа, як він говорить: завжди так хрипко, грубо та сердито.

— Невже ви радієте, коли лякаєте людей?

— Ні, я радію, коли вбиваю людей. — Губи в нього пересмикнулися. — Можеш кривити мармизу, скільки забажаєш, та позбав мене свого брехливого благочестя. Ти вродилася у вельможній сім’ї. Не кажи мені, що князь Едард Старк, господар зимосіцький, ніколи не вбивав людей.

— То був його обов’язок. Він ніколи не втішався зробленим.

— Це він тобі казав? — Клеган знову зареготав. — То значить, брехав. Убивати — найсолодша з насолод.

Він витяг меча і продовжив:

— Ось тобі правда. Твій безцінний батечко взнав її на Баелорових сходах. Князь на Зимосічі, Правиця Короля, Оборонець Півночі, могутній Едард Старк з родоводом завдовжки вісім тисяч років… а шия репнула під клинком Ілина Пейна як от тобі раз, хіба ні? Пам’ятаєш, якого він танку станцював, коли голова злетіла з плечей?

Санса охопила себе руками. Їй раптом стало морозно.

— Чого ви завжди такий лихий? Я ж хотіла вам подякувати…

— Еге ж. Наче я один з тих правдивих лицарів, у яких ти так кохаєшся. А чи знаєш ти, дівчинко, нащо потрібні лицарі, га? Може, для того, щоб цілувати панянкам ручки та хизуватися золотою бронею? Дзуськи! Лицарі живуть на світі, щоб вбивати.

Він підніс лезо меча до її шиї, просто під вухом. Санса відчула гостроту криці.

— Першу людину я вбив, коли мав дванадцять років. І вже лік втратив, скільки люду відтоді перерізав. Вельможних панів зі стародавніми іменами, товстих багатіїв у оксамитах, напухлих від гонору лицарів… так, і жінок з дітьми теж. Усі вони — худоба, а я — різник. Хай забирають собі землі, богів, золото. Хай величають себе панами й підпанками.

Сандор Клеган сплюнув на землю, показуючи, що воно все для нього важить.

— Поки я маю в руці оце, — мовив він, прибираючи клинка від її горла, — мені нема кого боятися на світі.

«Крім твого брата» — подумала Санса, та мала розум не вимовити вголос. — «Він справді пес, як сам каже. Напівдикий, лютий пес, що гризе руку, яка його пестить, і все ж вирве горлянку будь-кому, хто спробує скривдити хазяїна.»

— Навіть тих, що за рікою?

Клеганові очі знайшли віддалені вогні.

— Палять і палять, хай їм грець. — Він вклав меча до піхов. — Вогнем воюють тільки боягузи.

— Князь Станіс — не боягуз.

— Та своєму братові все одно не рівня. Роберт ніколи б не спинився перед такою дрібницею, як річка.

— Що ви