Чвара королів - Джордж Мартін

каштан. Велика винна пляма псувала червоно-жовті кольори його блазенського вбрання. — Вони вбивають розвідників, плюндрують його обоз. І самі теж палять ліс. Допіру Біс казав королеві, що Станісові доведеться вчити коней їсти попіл, бо в лісі їм не лишиться жодної стеблини трави. Я сам чув. Блазнем я чую багато такого, чого ніколи не чув лицарем. Усі балакають так, наче мене поруч нема… — Він схилився ближче, дихаючи вином просто їй у обличчя. — …а Павук платить золотом за кожне слово. Гадаю, Місячок шепоче йому на вухо вже багато років.

«Він знову п’яний. Мій бідний Флоріан — ось як він себе називає. Справді вбогий. Та іншого не маю.»

— Чи правда, що князь Станіс спалив божегай у Штормоламі?

Донтос кивнув.

— Він склав велике багаття з дерев на приношення своєму новому богові. Його змусила червона жриця. Кажуть, тепер ним править саме вона — підкорила і тіло, й душу. А ще він присягнувся спалити Великий Септ Баелора, коли візьме місто.

— Хай палить. — Коли Санса вперше побачила Великий Септ з його мармуровими стінами та сімома кришталевими баштами, то подумала, що нічого гарнішого в світі не будували одвіку. Втім, тоді ще Джофрі не стяв голову її батькові просто на сходах Септу. — Я радо побачу, як він палає.

— Тихше, дитино, боги вас почують.

— Чого б це? Моїх молитов вони ніколи не чують.

— Чують! Адже вони послали мене, хіба ні?

Санса поколупалася у корі дерева. В неї паморочилася голова; її ледь не лихоманило.

— Так, послали. Але яка з вас користь? Ви обіцяли відвезти мене додому, а я досі тут.

Донтос попестив її по руці.

— Я побалакав з одним знайомим чоловічком, добрим другом мені… та й вам теж, панно. Він винайме швидкий корабель і повезе нас у безпечне місце, коли настане час.

— Кращого часу, ніж зараз, не буде! — наполягала Санса. — Адже скоро почнеться битва. Про мене всі забули. Я можу втекти, коли захочу!

— Ой, дитино, дитино, — захитав головою Донтос. — Так, з замку ми, може, і втекли б. Але міські брами стережуть краще, ніж будь-коли. До того ж Біс заборонив увесь рух річкою.

Він казав правду. Чорновода була така порожня, якою Санса її ще не бачила. Усі пороми відвели до північного берега, а торговельні кочі та думбаси або втекли, або були відняті Бісом та перероблені для битви. Виднілися тільки королівські військові галери, що без упину гребли вгору та вниз течію, лишаючись на глибокій воді, й обмінювалися хмарами стріл зі Станісовими лучниками, розташованими на південному березі.

Князь Станіс ще перебував у дорозі, але його передовий полк з’явився ще дві ночі тому, за нового місяця. Коли Король-Берег прокинувся, то побачив розмаїття наметів та прапорів. Санса чула, що людей там було п’ять тисяч — майже стільки ж, скільки золотокирейників у місті. Над ними майоріли червоні та зелені яблука дому Фосовей, черепаха Естермонтів, лис у квітах Флорентів. Очолював передовий полк пан Гвияр Моріген — уславлений південський лицар, якого тепер кликали Гвияр Зелений. На прапорі його летів гайворон, простягаючи чорні крила на тлі буремно-зеленого неба. Та схвилював місто не він, а блідо-жовті прапори, за якими на вітрі струменіли довгі загострені хвости, схожі на язики полум’я. Замість добре знаного княжого герба вони несли на собі знак самого бога: палаюче серце Господа Світла.

— Коли прийде Станіс, він матиме вдесятеро більше людей, ніж Джофрі. Так усі кажуть.

Донтос стиснув їй плече.

— Скільки в нього війська, нічого не важить, мила дівчино, поки воно на тому березі річки. А без кораблів Станіс річку не подолає.

— Він має кораблі. Більше, ніж Джофрі.

— Від Штормоламу пливти неблизько. Флот мусить подолати Масеїв Гак, пройти крізь Гирло, перетнути затоку Чорноводу. Може, ласкою богів вони втраплять у шторм, який змете їх з лику моря. — Донтос обнадійливо посміхнувся. — Вам нелегко, я знаю. Мусите потерпіти, дитино. Коли мій друг повернеться до міста, ми матимемо наш корабель. Вірте у свого Флоріана і спробуйте не боятися.

Санса втиснула нігті у долоні. Живіт їй судомило зі страху, і щодня дедалі гірше. Уві сні її переслідували жахіття того дня, коли відпливла у Дорн принцеса Мирцела. Темна задуха змушувала Сансу прокидатися серед ночі, хапаючи повітря. Вона чула, як на неї верещать люди — верещать без слів, наче тварини. Її оточили, затиснули, кидали бруд і всяку гидоту, намагалися стягти з коня, і зробили б щось гірше, якби Хорт не прорубав до неї собі дорогу. Верховного септона того дня розірвали на шматки, а панові Арону розтрощили голову каменем. А він каже: «спробуйте не боятися»!

Боялося все місто — Санса сама бачила з замкових мурів. Міщани ховалися за зачиненими віконницями, засували двері, наче це мало їх врятувати. Останнього разу, коли Король-Берег здався ворогові, ланістерівці досхочу грабували, ґвалтували, різали людей сотнями, хоча місто саме відчинило браму. Цього ж разу Біс намірився дати бій. А місто, яке опирається, не може чекати на найменшу милість.

Донтос тим часом базікав далі.

— Якби я досі був лицарем, то мусив би вдягти броню та стати на мурах поруч з іншими. Я маю цілувати королю Джофрі ноги і лити сльози дяки за свій нинішній стан.

— Якщо ви подякуєте йому за те, що стали блазнем, то він вас знову зробить лицарем, — буркнула Санса.

Донтос гигикнув.

— Моя Жонкіль — розумна дівчинка, чи не так?

— Джофрі та його мамця кажуть, що я дурепа.

— Хай кажуть. Так воно безпечніше, мила моя. Королева Серсея, Біс, пан Варис та їм подібні — всі вони дивляться один на одного хижим оком, платять шпигунам наліво й направо, аби взнати, хто що робить. Але нікому нема діла, що робить, приміром, дочка пані Танди, чи не так? — Донтос прикрив рота рукою і відригнув. — Хай вас боги бережуть, моя маленька Жонкіль.

Він вже починав пускати сльозу. Від вина з ним таке траплялося.

— А тепер подаруйте вашому Флоріанові цілуночок. На щастя.

Донтос хитнувся у її бік. Санса ухилилася від слинявих плямкаючих вуст, легенько поцілувала його у неголену щоку і побажала доброї ночі.

Щоб не плакати, вона зібрала усі сили, які ще мала. Останнім часом вона забагато плакала і сама знала, що так не годиться, але вдіяти нічого не могла — сльози текли самі,