Чвара королів - Джордж Мартін

— Я теж, — тихо мовив Джон.

Кворинові очі, сірі та проникливі, здавалося, бачили його наскрізь.

— То ти її відпустив? — Голос був анітрохи не здивований.

— Ви знали?

— Тепер знаю. Розкажи мені, чому ти її пожалів.

Скласти слова докупи було важко.

— Мій батько ніколи не тримав ката. Він казав, що мусить подивитися людині в очі й почути її останні слова, перш ніж стратити. Що такий його обов’язок перед нею. Я глянув Ігритті в очі… — Джон безпорадно витріщився на свої руки. — Я знаю, що вона ворог, але зла в ній не побачив.

— В двох інших його теж не було.

— Тоді йшлося про наше життя, — заперечив Джон. — Якби вони нас побачили і засурмили…

— То дичаки б нас вистежили і вбили, вірно кажеш.

— Але тепер ріг у Вужа. Ми забрали ножа та сокиру Ігритти. Вона позаду нас, іде пішки, неозброєна…

— …і нам навряд чи загрожує, — погодився Кворин. — Якби я хотів її смерті, то лишив би з Міляком або зробив справу сам.

— То навіщо ж ви наказали мені?

— А я тобі не наказував. Я тобі сказав зробити те, що треба. А вирішувати, що саме треба, лишив тобі. — Кворин підвівся і вклав меча-півторака назад у піхви. — Коли я хочу обстежити якусь гору, то кличу Вужа. Якщо хочу поцілити стрілою в око ворога через ціле поле, ще й при вітрі, то прошу Джуру Долоброда. Міляк примусить будь-кого виказати всі його таємниці. Щоб очолювати людей, ти мусиш їх знати, Джоне Сніговію. І тепер я знаю про тебе більше, ніж знав уранці.

— А якби я її вбив? — спитав Джон.

— То вона б померла, і я б однак спізнав тебе краще, ніж раніше. Та годі базікати. Треба спати. Попереду багато верст і небезпек. Бережи сили, вони тобі знадобляться.

Джон сумнівався, що легко засне, та розумів, що Піврукий має рацію. Він знайшов схованку від вітру під виступом скелі та зняв кобеняка, щоб накинутися ним, як ковдрою.

— Привиде! — покликав Джон. — Сюди! До мене!

Він завжди спав краще, маючи під боком великого білого звіра — той пахнув так заспокійливо і зігрівав кошлатим світлим хутром. Та цього разу Привид лише зиркнув, відвернувся і затрусив у обхід навколо коників. Ще мить — і вовк геть зник з очей. «Хоче полювати» — зрозумів Джон. — «Може, тут у горах є кози. Мають же сутінькоти чимось жити.»

— Тільки б ти не пробував звалити кота, — пробурмотів Джон, куняючи. Навіть для лютововка бійка з сутінькотом не минулася б дурно.

Джон загорнувся у кобеняка і витягся попід скелею. Заплющивши очі, він побачив уві сні лютововків.

Їх було п’ять, хоча мало бути шість, до того ж розсіяних далеко один від одного. Джон відчув глибокий відчай, почуття неповноти, порожнє місце у серці. Ліс був величезний та холодний, а вони — такі малі, такі розгублені. Десь там блукали його брати і сестра, та він загубив їхній запах. Він сів на задні лапи, підняв голову до неба, що темніло, і лісом залунав його плач — довгий, самотній, жалібний. Коли плач завмер, він нашорошив вуха і дослухався, та єдиною відповіддю було зітхання сніговію.

«Джон?»

Виклик пролунав звідкілясь ззаду — тихіший за шепіт, але водночас сильний. Хіба буває на світі мовчазний крик? Він повернув голову в пошуках брата, намагався побачити хоч слід кощавої сірої тіні серед дерев, але там не було нічого, саме тільки…

Оберіг-дерево.

Здавалося, воно росло просто зі скелі. Бліді корені звивалися з безлічі тріщин та тонких, як павутинка, щілинок. Дерево було тендітне й молоденьке проти звичайних оберіг-дерев, які він бачив раніше. Але поки він дивився, воно росло, гілля витовщувалося і тягнулося до неба. Він сторожко обійшов гладкий білий стовбур, поки не натрапив на обличчя. Просто на нього витріщилися червоні очі. Люті очі, але чомусь раді його бачити. Оберіг-дерево мало обличчя його брата. Але хіба брат завжди мав три ока?

— Не завжди! — відповів мовчазний крик. — Тільки після гайворона!

Він принюхався до кори, відчув вовка, дерево та хлопчика, але під ними ще й інші запахи: насичені брунатні пахощі теплої землі, жорсткий сірий запах каменю і ще щось — страшне, жахливе. «Смерть» — зрозумів він. То були пахощі смерті. Він сахнувся назад, хутро стало дибки, ікла вишкірилися.

— Не бійся, мені у темряві добре. Ніхто тебе не бачить, а ти бачиш усіх. Але спершу мусиш розплющити очі. От бачиш! Саме так. — Дерево сягнуло вниз і доторкнулося до нього.

І раптом він знову опинився у горах, глибоко вгрузнувши лапами у сніговий замет на краю високого урвища. Просто перед ним Вискливий Пересув відкривався у простору порожнечу — довгу трикутну долину, схожу на кольорову ковдру з клаптів, де змішалися усі фарби осіннього дня.

Один кінець долини затикала, наче чіп барило, стиснута між гір широка біло-блакитна стіна, мовби намагаючись розштовхати їх плечима. На мить він вирішив, що уві сні потрапив назад до замку Чорного. А тоді усвідомив, що дивиться на річку криги у кількасот сажнів заввишки. Під блискучою крижаною скелею розташувалося велике озеро, де у темно-синій воді відбивалися навколишні гори, вкриті сніговими шапками. Він побачив у долині людей — велетенське скупчення у кілька тисяч. Дехто з них копав великі ями у напівзамерзлому ґрунті, а інші вправлялися у військовому ремеслі. Ось велика купа вершників на конях, не більших за мурашок, нападала на стіну щитів; їхня потішна битва долинала до нього шурхотом сталевого листя на вітрі. Таборові людей бракувало військового ладу та оборони; він не мав ані ровів, ані загострених паль навколо, ані рівних довгих конов’язей. Незграбні курені з дернини та намети зі шкур були безладно розкидані по всій долині, нагадуючи віспини на обличчі землі. Він побачив недбало складені копиці сіна, відчув сморід кіз та овець, коней та свиней, а найбільше за все — собак. З-над тисяч багать здіймалися струмки диму.

«То не військо і не місто. А цілий народ, зібраний разом.»

На тому березі озера ворухнувся один з пагорбів. Він придивився і побачив, що то не мертва земля, а живий кошлатий звір зі змією замість носа та