Чвара королів - Джордж Мартін

Раптом від пориву холодного вітру хутро стало дибки, повітря завищало швидкими крилами. Коли він підняв очі до крижано-білих гірських вершин навколо, просто з неба каменем впала якась тінь. Повітря розірвав вереск. Він побачив блакитно-сіре пір’я на широких крилах, що затулили сонце…

— Привиде! — заволав Джон, рвучко сівши. Він ще досі відчував пазурі, біль… — Привиде, до мене!

З’явився Міляк, схопив його, добряче струснув.

— Ану тихо! Ти що, зібрався дичаків навести? Що з тобою таке, хлопче?!

— Сон, — знесилено видихнув Джон. — Я був Привидом, дивився з гребня гори униз на замерзлу ріку, і тут щось на мене напало. Якийсь птах… може, орел…

Джура Долобрід вишкірився.

— А коли мені сниться сон, то завжди з гарними дівками. Аби ж частіше!

Підійшов Кворин.

— На замерзлу ріку, кажеш?

— Молочна витікає з великого озера при підніжжі льодовика, — втрутився Вуж.

— Там було дерево з обличчям мого брата. І дичаки… багато тисяч, я й не знав, що їх стільки є на світі. А ще велетні їхали на мамутах.

Зі зміни світла Джон розсудив, що спав чотири чи п’ять годин. Голова йому боліла, потилицю, куди вчепилися пазурі, пекло вогнем. Але ж усе те сталося вві сні…

— Кажи все, що бачив, від початку до кінця, — наказав Кворин Піврукий.

Джон був збентежений.

— Та то ж був лише сон.

— Вовчий сон, — заперечив Піврукий. — Крастер повідомив князеві-воєводі, що дичаки збираються коло витоку Молочної. Може, тому воно тобі й наснилося. А може, ти справді бачив те, що на нас чекає попереду за кілька годин. Отож кажи, не барися.

Джон почувався дурнем, розповідаючи такі речі Кворинові та іншим розвідникам, але підкорився наказові. Утім, ніхто з чорних братчиків не сміявся. Коли він скінчив, припинив посміхатися навіть Джура Долобрід.

— Перевертень? — похмуро спитав Міляк, дивлячись на Кворина.

«Це він про орла?» — зацікавився Джон. — «Чи про мене?» Перевертні та варги жили у оповідках Старої Мамки, а не в тому світі, де минуло все його життя. І все ж посеред цієї ворожої, бляклої, камінно-крижаної пустки було неважко повірити в усе, що завгодно.

— Здіймаються холодні вітри. Мормонт цього боявся. Бенджен Старк теж відчував серцем. Мертв’яки ходять по землі, дерева знову мають очі. То чому ми маємо зневажати оповіді про варгів та велетнів?

— А чи мої сни теж справдяться? — спитав Джура Долобрід. — Хай Сніг-воєвода лишає собі мамутів, а я хочу дівок.

— Я служив Варті малим і дорослим. У розвідки ходив трохи не далі за всіх, — мовив Міляк. — Я бачив кістки велетнів, чув безліч чудернацьких казок. Годі вже слухати балачки. Хочу побачити все на власні очі.

— Аби ж вони тебе перші не побачили, Міляку, — зазначив Вуж.

Привид не з’явився, коли вони знову рушили в дорогу. До того часу дно пересуву вкрили тіні, сонце швидко сідало у бік зубчастих подвійних вершин велетенської гори, яку розвідники звали Рогулею.

«Якщо сон був правдивий…» Його жахала сама думка. Невже орел міг поранити Привида чи зіпхнути його з урвища? І що то за оберіг-дерево таке з братовим обличчям, що смерділо мороком та смертю?

Над вершинами Рогулі зник останній промінь сонця. Вискливий Пересув наповнився сутінками. Майже зразу стало холодно. Більше вони не лізли угору; ґрунт почав навіть знижуватися, хоча й не надто різко. Навколо стрічалися тріщини, поколоті лобаки, безладні купи каміння. «Скоро настане темрява, а Привида досі ані сліду.» Джонові аж серце краялося, але гукнути лютововка він не насмілювався. Адже почути міг не тільки звір.

— Кворине, — тихенько покликав Джура Долобрід. — Онде глянь.

Високо над ними ясно вимальовувалися проти сутінкового неба обриси орла, що сидів на виступі скелі. «Але ж ми бачили й інших орлів» — подумав Джон. — «Це не мусить бути саме той.»

Міляк ладен був випустити по ньому стрілу, та Джура його спинив.

— Птах сидить надто далеко, не дістанеш.

— Не хочу я, щоб він за нами дивився.

Джура здвигнув плечима.

— Я теж не хочу, та що поробиш. Нащо втрачати добру стрілу?

Кворин сидів у сідлі й довго роздивлявся орла, а тоді нарешті мовив:

— Рушаймо далі.

Розвідники знову рушили вгору.

«Привиде» — ладен був заволати Джон, — «де ж ти є?!»

Він вже збирався їхати слідом за Кворином та іншими, коли побачив щось біле між двома великими каменями. «Латка снігу» — подумав він, але тут вона ворухнулася. Джон миттю злетів з коника. Коли він став на коліна, Привид підняв до нього голову. Шия його мокро блищала, та він і не писнув, коли Джон здер рукавицю і почав обмацувати. Пазурі птаха продерли криваву стежку крізь хутро та плоть, але дістатися до горлянки чи зламати шию орел не зміг.

Кворин Піврукий став над ним.

— Погано?

Наче у відповідь Привид важко зіп’явся на ноги.

— Вовк — міцна тварина, — мовив розвідник. — Міляку, води. Вуже, давай сюди свій міх вина. А ти, Джоне, тримай звіра якнайміцніше.

Разом вони вимили засохлу кров з лютововкового хутра. Привид борсався і шкірив зуби, коли Кворин лив вино на червоні подряпини, що лишив орел. Але Джон обіймав його обома руками, шепотів заспокійливі слова, і скоро вовк угамувався. Доки вони відірвали смужку від Джонового кобеняка, щоб перев’язати рани, настала темрява. Тільки розсип зірок відрізняв чорне небо від чорних скель.

— Тепер далі? — спитав Вуж.

Кворин повернувся до коня.

— Ні, тепер назад.

— Назад? — здивувався Джон. Цього він не чекав.

— Орли мають гостріші очі, ніж люди. Нас бачили. Отже, тепер ми тікаємо.

Піврукий намотав на обличчя довгого чорного шалика і стрибнув у сідло.

Інші розвідники обмінялися поглядами, та ніхто не став сперечатися. Один за одним усі всілися у сідла і повернули морди коней туди, звідки прийшли.

— Привиде, ходімо! — закликав Джон, і лютововк побіг слідом блідою тінню посеред ночі.

Вони їхали цілу ніч, намацуючи шлях звивистим пересувом, поволі перебираючись через ділянки нерівного, потрісканого, кам’янистого ґрунту. Вітер посилився. Інколи ставало так темно, що вони злазили з коней і йшли пішки, ведучи бахмутиків у поводі. Якось Міляк був натякнув,