Чвара королів - Джордж Мартін
Одного разу його нога ковзнула, коли він переніс на неї вагу. Серце завмерло у грудях, але боги зглянулися, і Джон не впав. Він відчував, як холод всотується з каменів йому в пальці, але вдягати рукавиці не смів, бо рукавиці неодмінно б ковзнули. Хай як щільно вони сидять, а все ж тканина та хутро соваються між каменем та шкірою. Тут, на височині, один зайвий рух міг стати його кінцем. Обпечена рука почала терпнути, а скоро й боліти. Потім Джон ще й зірвав нігтя на великому пальці, після чого усюди на камені залишав криваві ляпки. «Хоч би зберегти всі пальці, поки дістанешся місця.»
Вгору, вгору, знову вгору. Чорні тіні на освітленій місяцем скельній стіні. Будь-хто на дні пересуву побачив би їх залюбки, але гора ховала тіні від дичаків при вогні. Тепер вже близько — Джон відчував. Та навіть зараз думав не про ворогів, що чекали попереду, нічого не відаючи, а про свого брата у Зимосічі. Бран колись так любив лазити. «От би мені хоч десяту частину його мужності.»
На двох третинах шляху стіну розділяла крива морозна тріщина. Вуж простяг донизу руку, щоб допомогти Джонові вилізти нагору. Він знову вдяг рукавиці, і Джон зробив те саме. Розвідник майнув головою вліво, і вони обоє проповзли вздовж кам’яної полиці сажнів сто п’ятдесят, аж доки не побачили тьмяно-жовте сяйво з-під краю стрімчака.
Дичаки склали собі сторожове вогнище у мілкій западині над найвужчим місцем пересуву. Спереду в них було урвище, ззаду — суцільна скеля, яка трохи берегла від вітру. Але вона ж і дозволила чорним братчикам підповзти на череві на відстань у кілька стоп і глянути згори на людей, яких вони прийшли вбити.
Один спав, згорнувшись клубком і сховавшись під великою купою шкур. Джон бачив тільки його волосся — яскраво-руде при світлі вогнища. Другий сидів близько до вогню, підкидав до нього гілки та сучки, бурчав на вітер. Третій спостерігав за пересувом, хоча мало що міг там бачити — хіба що велетенське море темряви, оточене сніжними схилами гір. Ріг мав при собі саме спостерігач.
Троє. Якусь мить Джон вагався. Адже мало бути двоє. Втім, один спав. Та власне, хоч їх двоє, хоч троє, хоч двадцять, а обов’язок велить зробити те, задля чого прийшли. Вуж торкнувся його руки і показав на дичака з рогом. Джон кивнув на того, що коло вогню. Моторошне то було відчуття — обирати собі жертву. Він півжиття навчався з мечем та щитом, готуючись до цієї миті. «Чи не так почувався Робб напередодні першої битви?» — спитав себе Джон, та часу на довгі роздуми не мав. Вуж рушив уперед швидко, як справжня змія, скочив на дичака разом з градом дрібних камінчиків. Джон витяг Пазура з піхов і кинувся слідом.
Все трапилося мовби за один удар серця. Опісля Джон відчув захват з мужності дичака, що ринув спершу до рога, а не до клинка. Він вже був і підніс його до вуст, але не встиг засурмити, як Вуж вибив ріг ударом тесака. Джонів ворог скочив на ноги і пхнув йому в обличчя палаючу гілку. Джон сахнувся назад, відчувши тепло. Краєм ока він побачив, як ворушиться третій — той, що спав — і зрозумів, що мусить кінчати справу швидко. Коли ворог розмахнувся гілкою вдруге, Джон ринув уперед і щосили рубонув обіруч мечем-байстрюком. Валірійський булат розпанахав шкіряний одяг, хутро, вовну та плоть, але дичак, коли падав, вивернув меча з Джонових рук. Сонько саме сів на землі, виплутуючись з-під хутра. Джон вихопив кинджала з піхов, схопив дичака за волосся, пхнув йому вістря під підборіддя, поки той не дотягся до свого… його… ні, її…
Його рука застигла.
— Дівчина!
— Розвідниця, — виправив Вуж. — Дикунка. Кінчай її.
Джон бачив у її очах страх і вогонь. З білого горла там, де він вколов кинджалом, цебеніла кров. «Раз пхнути, і справу скінчено» — мовив він до себе. Стояв він так близько, що чув цибулю в її подиху. «Вона не старша за мене.» Щось у ній нагадало Джонові Ар’ю, хоча обличчям дичацька дівчина нічим не скидалася на його сестру.
— Здаєшся? — спитав він, повертаючи кинджала.
«А якщо не здасться, тоді що робити?»
— Здаюся. — Слова парували у холодному повітрі.
— Тоді ти наша полонянка. — Він прибрав вістря від м’якої шкіри на шиї.
— Кворин не казав брати у полон, — зазначив Вуж.
— Не брати теж не казав. — Джон відпустив волосся дівчини, і та відсахнулася назад, щодалі від них.
— Вона ж списниця. Баба-войовниця. — Вуж махнув на сокиру з довгим держаком, що лежала коло її хутряної постелі. — Коли ти її схопив, вона вже тяглася до зброї. Дав би їй ще мить — і мав би залізяку межи очей.
— Але я їй не дав тієї миті. — Джон відкинув сокиру ногою подалі від дівчини. — Чи маєш ти ім’я?
— Ігритта. — Рукою вона потерла шию і втупилася у кров на долоні.
Вклавши кинджала до піхв, він висмикнув Пазура з тіла вбитого ним чоловіка.
— Ти моя полонянка, Ігритто.
— Я хоча б ім’я своє сказала.
— Мене звати Джон Сніговій.
Вона зіщулилася.
— Зле ім’я.
— Байстрюцьке, — відповів він. — Моїм батьком був князь Едард Старк, господар на Зимосічі.
Дівчина сторожко роздивилася його, а Вуж уїдливо гигикнув.
— Це бранці мають розповідати нам різні речі. Ти часом не забув?
Розвідник встромив у вогонь довгу гілку.
— Не те що б вони дуже хотіли. Знав я дичаків, які відкушували собі язики, щоб не відповідати на запитання.
Коли гілка з одного кінця весело запалала, він зробив два кроки і жбурнув її через пересув. Гілка полетіла, обертаючись, крізь ніч, а потім зникла з очей.
— Незле б вам спалити тих, кого ви вбили, — мовила Ігритта.
— Для них треба більше багаття, а більше багаття яскравіше горить.
Вуж обернувся, видивляючись у темному просторі якоїсь іскри світла.
— Тут
