Чвара королів - Джордж Мартін

Теон вже зібрався сказати малому, куди йому запхати свої баб’ячі казки, коли подав голос маестер Лювин.

— У старих книгах пишуть, що болотники за прадавніх часів зблизилися з дітьми лісу. Ще в ті дні, коли зеленовидці спробували напустити на Перешийок молот вод. Може, вони справді мають якесь таємне знання.

Раптом у лісі здалося темніше, ніж за мить до того — наче хмара затулила сонце. Одна справа — базікання малого телепня, і зовсім інша — слова маестра, носія мудрості та знань.

— Мені байдуже до всіх дітей, крім Брана та Рікона, — відповів Теон. — Ану швидко до струмка. Негайно!

Якусь хвилю часу він гадав, що загін не підкориться, але зрештою старі звички взяли гору. Неохоче, але все ж вони рушили. Малий Фрей аж підскакував, наче ті зайці, яких він налякав раніше. Теон поставив людей на кожному березі та пішов за течією. Вони їхали багато верст, повільно та ретельно роздивлялися, переводили коней у поводі через зрадливі ділянки, дозволяли хортам, «придатним лише травити ведмедя», винюхувати кожен кущ. У одному місці потік загатило впале дерево, і мисливцям довелося обходити глибокий зелений ставок. Але якщо лютововки й робили те саме, то не лишили ані відбитка лапи, ані запаху на землі. Скидалося на те, що звірі пливли водою. «Коли упіймаю, вони в мене наплаваються досхочу. Віддам обох Потоплому Богові.»

Коли в лісі почало темнішати, Теон Грейджой зрештою усвідомив, що його пошили в дурні. Або болотники справді знали химородь дітей лісу, або Оша обдурила їх якимись дичацькими вихватками. Він ще трохи поганяв загін крізь дедалі густіші сутінки, але коли згасло останнє світло дня, Йозеф набрався мужності й мовив:

— Не буде діла, мосьпане. Тільки коней скалічимо, ноги їм зламаємо.

— Йозеф каже вірно, — мовив маестер Лювин. — Никати у лісі при світлі смолоскипів — марна справа.

Теон відчув, як до горла підступила жовч, а у животі наче змії скрутилися у один моторошний клубок. З’явитися до Зимосічі з порожніми руками, підібгавши хвоста… то все одно, що нап’ясти блазенський каптан і шапку з дзвіночками — вся північ реготатиме з недоладного дурника. «А потім почує мій батько, а з ним Аша…»

— Мосьпане принце… — Смердюк підігнав коня ближче. — Мо’, ті Старки сюди й не пішли. На їхньому місці я б тікав кудись на північ та схід. До Умберів. То вірні старківські посіпаки. Але до них далеко. Хлопці мусять ховатися десь ближче. Мо’, я знаю, де саме.

Теон зиркнув підозріливо.

— То кажи.

— Знаєте отой старий млин, самотній такий, на річці Жолудянці? Ми там спинялися, коли мене тягли у полон до Зимосічі. Мірошничиха продала нам сіна для коней, поки старий лицар квохтав над її вилупками. Мо’, Старки саме там і ховаються.

Теон знав цей млин. Навіть перекидав мірошничиху на спину побавитися раз чи два. Нічого особливого на млині не було. Та й у ній також.

— Чому там? Навкруги є з десяток сіл та городців, не дальших від замку.

Бліді очі загорілися завзяттям.

— Чому? Не скажу напевне, мосьпане. Та вони десь там, чує моє серце.

Теонові почали набридати лукаві виверти молодика. «В нього губи — наче два черв’яки паруються.»

— Що ти таке кажеш? Якщо ти щось знаєш, а від мене приховуєш…

— Мосьпане принце! — Смердюк спішився і поманив Теона зробити те саме. Коли вони обоє вже стояли на землі, він розв’язав полотняного мішка, привезеного з Зимосічі. — Гляньте-но сюди.

Побачити щось на очі вже було важкувато. Теон нетерпляче пхнув руку до мішка, помацав м’яке хутро і грубу дряпучу вовну. Шкіру вкололо щось гостре, пальці вхопили тверде та холодне. Він витяг з мішка пряжку з вовчою головою, зроблену зі срібла та гагату. Раптом він усе зрозумів і стиснув руку в кулак.

— Гельмаре! — покликав він, питаючи себе, кому ж можна довіритися. Та мабуть, нікому. — Аггаре! Бульбо! Ану ходімо зі мною! Решта, повертайтеся до Зимосічі з хортами. Вони мені тепер ні до чого. Я знаю, де сховалися Бран та Рікон.

— Принце Теоне! — благально звернувся до нього маестер Лювин. — Згадайте вашу обіцянку. Ви ж казали, що будете милосердні!

— Милосердним я був зранку, — мовив Теон. «Хай краще бояться, ніж глузують.» — Доки мене не розлютили.

Джон VI

Вони бачили вогонь у ночі, що сяяв на схилі гори, наче впала з неба зірка. Він палав яскравішим червоним, ніж інші зірки, і не блимав, хоча інколи спалахував яскравіше, а інколи пригасав до тьмяної, ледь помітної іскри.

«Трохи менше ніж за версту вперед і зо триста сажнів угору» — розсудив Джон. Чудове місце, щоб бачити все, що рухається унизу пересувом.

— Споглядачі у Вискливому Пересуві, — здивувався найстаріший з них. Замолоду, в юнацькі роки, він служив зброєносцем при королі, тому чорні братчики прозвали його «Джура Долобрід». — Чого це Манс так боїться?

— Якби він знав, що ті бовдури запалять вогонь, то здер би з них шкіру, — мовив Міляк, кремезний лисий чолов’яга, м’язистий, мов мішок каміння.

— Тут, у горах, вогонь означає життя, — мовив Кворин Піврукий, — та може означати і смерть.

За його наказом вони не палили відкритого полум’я, відколи зайшли у гори. Харчувалися холодною солониною, твердими сухарями і ще твердішим сиром, спали у одязі, скупчившись разом під оберемком кобеняків та хутряних кожухів і дякуючи один одному за тепло. Джон пригадав холодні ночі в Зимосічі, коли він поділяв ліжко з братами. Ці люди — теж його брати, хоча їхнє спільне ліжко — твердий камінь і гола земля.

— Вони напевне мають ріг, — мовив Вуж.

Піврукий додав:

— У який не повинні засурмити.

— Вночі туди дертися довго і страшно, — мовив Міляк, видивляючись віддалену іскру крізь щілину в скелях, де вони влаштувалися. На небі не було жодної хмарини, зубчасті гори здіймалися чорним на чорному аж до вершин, де при місячному світлі блищали бліді корони зі снігу та льоду.

— А падати ще страшніше, — відповів Кворин Піврукий. — Гадаю, підуть двоє. Там, певно, теж сидять двоє. Вартують по черзі.

— Я піду. — Розвідник на прізвисько Вуж вже довів, що серед них він найкраще лазить скелями. Кому ж іти, як не йому.

— І я, — мовив Джон Сніговій.

Кворин Піврукий подивився на нього.