Чвара королів - Джордж Мартін

Урзен зиркнув уздовж муру.

— Інші вартові гнізда недалечко. Я бачу там смолоскипи…

— Смолоскипи є, а варти нема, — кисло відповів Теон. — Зимосіч має більше гнізд для вартових, ніж я — людей, щоб у них сиділи.

— Четверо вартових поставлено на головній брамі, — мовив Чорний Лорен, — і п’ятеро ходять мурами, окрім Скіса.

Урзен почав був:

— Якби ж він засурмив у ріг…

«Ой леле, яких бовдурів я мушу при собі тримати.»

— Ану уяви собі, Урзене, що це ти тут стоїш нагорі. Тут темно і холодно. Ти чатуєш вже кілька годин, ходиш туди-сюди, чекаєш кінця своєї варти. Раптом ти чуєш якийсь шум, рушаєш у бік брами і бачиш нагорі сходів очі, що при смолоскипі блищать зеленим та золотим. Дві тіні кидаються на тебе швидше, ніж ти міг уявити. Ти схиляєш списа, коли бачиш вишкір зубів, і тут вони допадаються до тебе і шматують черево, розпанахавши шкіряний каптан, наче сирну шкуринку.

Він грубо пхнув Урзена долонею.

— І ось ти вже на спині, тельбухи висять в тебе з пупа, один зі звірів патрає тобі горлянку.

Теон схопив кощаве горло вояка, стиснув пальці та зловісно всміхнувся.

— Розкажи мені тепер: коли саме ти збирався дмухнути у свій гойданий ріг?

Він грубо відштовхнув Урзена; той сперся спиною на зубець стіни і потер горлянку. «Я мав би вколошкати звірюк того самого дня, коли узяв замок» — гнівно подумав він. — «Я ж бачив, як вони вбивають людей. Я знав, які вони небезпечні.»

— Треба їх наздогнати, — мовив Чорний Лорен.

— Та не в темряві ж! — Теона не тішила думка про гонитву за лютововками глупої ночі крізь ліс. Мисливці легко могли перетворитися на здобич. — Почекаємо, доки настане день. А до того я мушу побалакати з моїми вірнопідданими.

Внизу в дворі попід стінами незатишно товкся натовп чоловіків, жінок та дітей. Багатьом не дали навіть вдягтися, і вони щулилися у нічних сорочках, голі накидалися вовняними ковдрами чи кобеняками. Оточував їх тузінь залізняків зі смолоскипами у одній руці та зброєю в іншій. Дмухав поривчастий вітер, миготливе жовтогаряче світло кидало тьмяні відблиски на залізні шоломи, рясні бороди, похмурі очі.

Теон пройшов уздовж бранців туди-сюди, роздивляючись обличчя. Усі вони, як на нього, виглядали винуватими.

— Скількох немає?

— Шістьох. — Поруч став Смердюк, пахкотячи милом і розвіваючи довгим волоссям на вітрі. — Зникли обоє Старків, отой малий з болота і його сестра, дурник зі стайні та ваша дичацька молодуха.

Оша. Він підозрював її з тієї миті, коли побачив другий кухоль. «Навіщо я їй довіряв? Вона така сама дика почвара, як Аша. Ба навіть ім’я має схоже.»

— Хтось дивився, що робиться у стайнях?

— Аггар каже, усі коні на місці.

— І Танцівниця досі там?!

— Танцівниця? — зморщив лоба Смердюк. — Аггар каже, усі коні там, де й були. Зі стайні зник лише дурник.

«Отже, вони йдуть пішки.» Найкраща новина від пробудження. Ясна річ, Бран їхатиме у кошику на Ходоровій спині. А Оша муситиме нести Рікона — на своїх маленьких ніжках він сам далеко не зайде. Теон відчув надію, що скоро бранці повернуться до його рук.

— Отже, Бран та Рікон втекли, — мовив він замковій челяді, роздивляючись їхні очі. — Хто знає, куди?

Ніхто не відповів.

— Вони не могли втекти без допомоги, — вів далі Теон. — Без харчів, одягу, зброї.

Він зачинив під замок усі мечі та сокири, які знайшов у Зимосічі. Але кілька, напевне, сховалося від його очей.

— Я взнаю імена усіх, хто їм допомагав. І усіх, хто навмисне дивився в інший бік. — Єдиною відповіддю йому був шурхіт вітру. — З першим світлом я виїду, щоб повернути втікачів назад.

Він заклав великі пальці за пас із мечем.

— Мені потрібні мисливці. Хто хоче собі на люту зиму гарну теплу вовчу шкуру, га? Гейдже, ти?

Кухар завжди весело вітав його при поверненні з полювання, питав, чи не привезли вони чогось особливого до столу. Але зараз змовчав. Теон закрокував назад, звідки прийшов, шукаючи на обличчях найменші ознаки провини.

— У дикій пустці каліка не виживе. А Рікон… він же мала дитина, скільки він там протримається? Лишень уяви собі, Мамко, який він зараз переляканий.

Стара набридала йому своїм белькотінням десять років, вічно розповідала нескінченні байки про минувшину. Та зараз глипала на нього очима, наче на якогось чужинця.

— Я міг би вбити кожного з вас і віддати ваших жінок на поталу моїм воякам! Натомість я вас захистив. Оце така ваша дяка?

Йозеф, який порав його коней. Фарлен, який навчив його усього про хортів. Барта-бровариха, яка була його першою. Ніхто з них не глянув йому в вічі. «Вони мене ненавидять» — усвідомив Теон.

Смердюк підступив ближче.

— А зніміть-но з них шкіру, — закликав він; тлусті губи блищали слиною. — Князь Болтон, бува, казав: гола людина ховає мало таємниць, а оббілована — жодної.

Теон знав, що оббілована людина — то гербовий знак дому Болтон. Багато століть тому деякі князі цього дому накидалися корзнами зі шкіри мертвих ворогів. Так скінчили своє життя кілька Старків. Але подібні розваги припинилися вже з тисячу років тому, коли Болтони схилили коліно перед Зимосіччю. «А може, то тільки кажуть, що припинилися. Старі звичаї помирають важко — хто-хто, а я добре знаю.»

— На півночі не білуватимуть людей, поки я правлю на Зимосічі! — гримнув Теон, хоча йому кортіло заволати: «Та я ж ваш єдиний захисник проти таких, як він!». Але наразі він не міг дозволити собі таку відвертість — лише сподівався, що дехто має досить розуму допетрати самотужки.

Небо над замковими мурами потроху сіріло. Ба й ранок вже недалечко.

— Йозефе, засідлай Веселуна і когось для себе. Мурх, Гаріс, Рябий Тим — ви теж їдете.

Мурх та Гаріс були кращі мисливці у замку, а Тим добряче стріляв з лука.

— Аггар, Бульба, Гельмар, Смердюк, Векс. — Він мусив мати за спиною когось із своїх. — Фарлене, мені знадобляться хорти, а ти їх поведеш.

Сивий доїжджачий схрестив руки на грудях.

— Чого б це я став травити собаками своїх законних володарів, а до того ж малих