Чвара королів - Джордж Мартін

— Фарлене, ти певний, що ми на вірному сліді? — спитав він. — Чи не женуться твої хорти за якимись іншими вовками?

— Моя сучка знає запах Літа і Кудлая, мов рідних.

— Сподіваюся. Задля твого ж добра.

Менше ніж за годину слід привів їх схилом до каламутного струмка, набухлого від останніх дощів. Саме там собаки його втратили. Фарлен та Векс пошукали навколо з хортами і повернулися, хитаючи головами. Тим часом собаки бігали туди-сюди іншим берегом і даремно щось винюхували.

— Вони увійшли тут, мосьпане, а де вийшли, про те не скажу, — мовив доїжджачий.

Теон спішився, став на коліно коло струмка і занурив долоню. Вода була холодна.

— Довго вони у ній не витримають. Веди половину собак униз течією, а я піду догори…

Раптом Векс гучно плеснув у долоні.

— Що таке? — спитав Теон.

Німий хлопець показав. Ґрунт коло води був м’який, просяклий водою. Вовки лишили на ньому добре помітні сліди.

— Вовчі лапи. То й що?

Векс увігнав п’ятку в грязюку і покрутив ногу туди-сюди. Лишилася глибока западина.

Йозеф зрозумів першим.

— Такий здоровань, як Ходор, мав би залишити глибокий відбиток у грязюці, — мовив він. — Ще й маючи хлопця на спині. А тут єдині людські сліди — наші. Дивіться самі.

Хоч і з відразою, але Теон усвідомив, що так воно і є. Вовки прибігли до високої бурої води самі.

— Напевне, Оша кудись звернула позаду нас. Мабуть, ще до лося. А вовків пустила самих, сподіваючись, що ми поженемося за ними.

Раптом Теон гримнув на своїх мисливців:

— Якщо ви двоє забиваєте мені баки…

— Тут лише один слід, мосьпане, клянуся! — захищався Гаріс. — Та й лютововки ніколи б не покинули хлопчаків. Ненадовго, то вже напевне.

«Правду каже» — подумав Теон. Літо та Кудлай могли побігти полювати, але рано чи пізно повернулися б до Брана та Рікона.

— Гаріс, Мурх, візьміть чотирьох собак і поверніться назад. Знайдіть, де ми їх втратили. Аггаре, ти наглядай. Я не дозволю себе дурити. Ми з Фарленом підемо за лютововками. Дмухни в ріг, коли візьмеш слід. Дмухни двічі, якщо побачиш самих звірів. Щойно знайдемо, куди вони поділися, за ними прийдемо і до їхніх хазяїв.

Він узяв Векса, малого Фрея та Гиніра Бульбу з собою вгору течією. Сам Теон з Вексом їхали одним берегом струмка, Бульба та Вальдер Фрей — іншим. Кожен мав пару хортів. Вовки могли вийти на будь-якому березі; Теон видивлявся сліди, відбитки, зламані гілки — хоч якийсь натяк на те, де лютововки могли з’явитися з води. Сліди оленів, лосів, борсуків знаходилися без клопоту. Векс злякав лисицю, що пила воду коло струмка, Вальдер підняв з підліску трьох зайців і зумів поцілити одного стрілою. Бачили вони й борозни від пазурів, де ведмідь пошматував кору високої берези. Але лютововків не було ані найменшого сліду.

«Ще трохи» — повторював собі Теон. — «Далі того дуба, до того горбка, за наступний поворот струмка. Там ми щось знайдемо.» Він змушував себе просуватися вперед ще довго після того, як зрозумів, що час вертати назад. У животі скніло погане передчуття. Вже пополудні він рвучко розвернув голову Веселуна і скорився долі, відчуваючи огиду.

Якимсь чином Оша і кляті хлопці уникли їхньої погоні. Цього просто не могло статися. Пішки, з калікою та малою дитиною на руках… з кожною годиною ставало дедалі ймовірніше, що вони втечуть зовсім. Якщо втікачі дістануться якогось села… Мешканці півночі ніколи не відмовлять у допомозі дітям Неда Старка, братам Робба. Вони дадуть їм швидких коней у дорогу, вдосталь харчів. Люди битимуться за честь захистити їх. Уся клята північ стане дибки навколо них.

«Вовки пішли униз течією, ото й усе.» Він вчепився за цю думку якомога сильніше. «Руда сука винюхає, де вони вийшли з води, і ми знову візьмемо слід.» Але по з’єднанні з загоном Фарлена одного погляду на старшого псяра було досить, щоб розбити крихкі Теонові надії на друзки.

— Твої собаки тільки на те придатні, щоб ведмедя у ямі травити, — буркнув він сердито. — Яка жалість, що ведмедя ми якраз і не маємо.

— Собаки не винуваті. — Фарлен став на коліно між вовкодавом та своєю любою рудою сукою, поклав їм руки на карки. — Пливка вода не тримає запаху, мосьпане.

— Вовки мусили десь вийти з води.

— Та напевне ж вийшли. Вище за потоком чи нижче. Підемо вздовж струмка, то знайдемо. Але в який бік іти?

— Ніколи не чув, щоб вовк міг бігти поточиною багато верст, — мовив Смердюк. — Таке вміє тільки людина. Коли знає, що на неї полюють. Але вовк?

І все ж Теон сумнівався. Ті звірі — не такі, як інші вовки. «Треба було зразу оббілувати клятих почвар.»

Коли вони з’єдналися з Гарісом, Мурхом та Аггаром, то почули ту саму оповідь. Мисливці повернулися по слідах до половини шляху до Зимосічі, та не знайшли жодного місця, де б Старки могли розлучитися з лютововками. Фарленові хорти дратувалися не менше за їхнього хазяїна, даремно винюхували на деревах та каменях, люто клацали зубами один на одного.

Теон не дозволяв собі визнати поразку.

— То повертаймося до струмка. Обшукаємо усе знову. Підемо так далеко, як тільки зможемо!

— Ми їх не знайдемо, — раптом мовив малий Фрей. — Поки з ними оті жабоїди. Грязючники — вони вміють підкрадатися, ніколи не воюють, як чесні люди, тільки налітають нізвідки та б’ють отруйними стрілами. Ти їх не бачиш, а вони тебе бачать. Ті, хто ідуть за ними у болота, назад не повертаються. Домівки їхні не стоять на місці, ба навіть замки — такі, як Сіроводець.

Він занепокоєно зиркнув на зелень, що оточувала їх з усіх боків.

— Може, вони десь там просто зараз, чують кожне наше слово.

Фарлен зареготав, вочевидь показуючи, що він про це думає.

— Як це б вони сховалися у тих кущах від моїх песиків? Та ти, малий, і перднути б не встиг, а хорти вже стояли б у них на грудях!

— Жабоїди не мають людського запаху, — правив своє Фрей. — Вони смердять болотом, як жаби, дерева та гнила вода. Замість волосся в них під пахвами росте мох, а ще вони вміють дихати у болоті під водою та