Битва королів - Джордж Мартін

То були нутрощі Річкорину, і смерділо тут відповідно. Під ногами хрустіла стара солома. На стінах проступила сіль. Крізь муровані стіни чулося слабеньке хлюпотіння Ріннєкрута. У світлі лампи в кутку проступило відро, з якого аж переливалися нечистоти, а в другому кутку — скоцюблена постать. Біля дверей стояла карафа вина, якої так ніхто й не торкнувся. «Ось і весь мій задум. Мабуть, маю бути вдячна, що вино не випив тюремник».

Джеймі затулив обличчя руками, і ланцюги в нього на зап’ястках брязнули.

— Леді Старк,— заговорив він хрипким після довгого мовчання голосом.— Боюся, я не в тому стані зараз, щоб вас прийняти.

— Погляньте на мене, сер.

— Світло ріже очі. Хвилиночку, якщо ви не проти.

З тої самої ночі, як Джеймі Ланістер опинився в полоні в Лопотючому лісі, йому не давали голитися, тож обличчя, колись таке схоже на личко королеви, заросло кошлатою бородою. Бакенбарди, зблискуючи золотом у світлі лампи, надавали йому вигляду якогось великого рудого звіра, величного навіть у ланцюгах. Немите волосся спадало нечесаними пасмами до плечей, одяг уже трухнів на тілі, а обличчя зблідло і змарніло... та все одно ясно видно було і силу, і вроду цього чоловіка.

— Бачу, вам не сподобалося моє вино.

— Така несподівана щедрість здалася дещо підозрілою.

— Я вам голову щомиті можу відрубати. Навіщо мені вас труїти?

— Смерть від отрути може бути схожа на природну. А от заявити, що в мене голова сама собою відпала, набагато важче,— він сидів на підлозі, мружачись: його зелені котячі очі потроху звикали до світла.— Я б запросив вас присісти, але ваш брат не подбав, щоб мені принесли стільчика.

— Я можу й постояти.

— Справді? Мушу зізнатися, вигляд у вас жахливий. А може, це просто освітлення винне.

Він не міг ні стати, ні лягти нормально, бо був закутий по руках і ногах, а всі кайданки скріплювалися між собою ланцюгами. Ланцюги на ногах були прибиті до стіни.

— Як вам мої браслети — достатньо важкі, чи ви прийшли додати ще трохи? Можу ними для вас красиво побрязкати.

— Ви самі в цьому винні,— нагадала йому Кетлін.— Ми розмістили вас у зручній камері у вежі, як і належить людині вашого походження й становища. А ви відплатили нам спробою втечі.

— Камера — це камера. Під Кичерою Кастерлі є такі, в порівнянні з якими ця видається сонячним садочком. Одного дня, мабуть, я їх вам покажу.

«Якщо він і наляканий, то добре це приховує»,— подумала Кетлін.

— Людина, скута по руках і ногах, могла б трохи стежити за своїм язиком. Я прийшла сюди не погрози слухати.

— Ні? Тоді, певно, хочете скористатися моїми принадами. Подейкують, удовицям швидко набридають їхні порожні ліжка. Ми в королівській варті даємо обітницю не брати шлюбу, але, гадаю, вам я зможу прислужитися, якщо схочете. Налийте-но нам вина, скидайте сукню — і побачимо, як я відреагую.

Кетлін з відразою глянула на нього. Чи є ще на світі людина така вродлива й водночас така ница?

— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив.

— Тільки якби я досі був у цьому,— Джеймі Ланістер побрязкав кайданами.— Ми обоє знаємо, що хлопчак боїться зустрітися зі мною у двобої.

— Мій син, звісно, зовсім юний, та якщо ви вважаєте його дурним, то дуже помиляєтеся... та й, пригадується мені, ви такими викликами не кидалися, навіть маючи за спиною військо.

— А давні королі зими теж ховалися за материні спідниці?

— Мені вже набридло, сер. Я маю дещо знати.

— Із якого дива мені вам щось розповідати?

— Щоб життя собі врятувати.

— Гадаєте, я смерті боюся?

Здавалося, його це забавляє.

— Мали б. Бо, якщо боги справедливі, ваші злочини вже забезпечили вам вічні муки в глибинах сьомого пекла.

— Про яких це ви богів, леді Кетлін? Про ті дерева, яким молився ваш чоловік? І допомогли вони йому, коли моя сестра відрубала йому голову? — Джеймі хихикнув.— Якщо боги існують, чому на світі стільки болю й несправедливості?

— Через таких людей, як ви.

— Таких людей, як я, більше немає. Я один.

«Нема в ньому нічого, крім пихи й самолюбства, а ще порожньої хоробрості божевільного. Я тільки час свій з ним марную. Якщо й була в ньому колись іскра честі, вона давно вже згасла».

— Не хочете зі мною говорити — не треба. Випийте вино чи наплюйте в нього — мені байдуже.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли він гукнув:

— Леді Старк!

Обернувшись, вона чекала.

— У цій вільготі все ржавіє,— провадив Джеймі.— Навіть людські манери. Залишіться — й отримаєте свої відповіді... не безплатно, звісно.

«У нього сорому немає».

— Бранці не встановлюють плати.

— От побачите, моя плата дуже скромна. Ваш тюремник не каже нічого, тільки підло бреше, ще й забріхується. Одного дня каже, що з Серсі шкуру злупили, а наступного — що з мого батька. Дайте відповідь на мої питання — і я дам на ваші.

— Правдиво?

— А вам потрібна правда? Обережніше, міледі. Тиріон каже: люди часто прагнуть правди, та рідко тішаться з неї, отримавши.

— Я сильна: витерплю все, що ви маєте сказати.

— Тоді як зволите. Та спершу, якщо ваша ласка... вина. В мене в горлі пересохло.

Повісивши лампу на двері, Кетлін переставила кубок і карафу ближче. Джеймі, перш ніж ковтнути, потримав вино в роті.

— Квасне й огидне,— сказав він,— але хай.

Притулившись спиною до стіни, він підтягнув до грудей коліна та втупився в Кетлін.

— Ваше перше питання, леді Кетлін.

Не певна, скільки ця гра триватиме, Кетлін вирішила не марнувати часу.

— Це ви — батько Джофрі?

— Ви б не питали, якби не знали відповіді.

— Хочу почути її з ваших вуст.

— Джофрі — мій,— знизав він плечима.— І решта дітей Серсі, гадаю, також.

— То ви визнаєте, що були полюбовником власної сестри?

— Я завжди любив свою сестру, а ви мені тепер винні дві відповіді. Всі мої родичі ще живі?

— Мені казали, на Волоброді загинув сер Стафорд Ланістер.

Джеймі це не зворушило.

— Дядько Довбень — ось як його кликала Серсі. Мене хвилюють Серсі з Тиріоном. І мій лорд-батько.

— Вони живі, всі троє.

«Та, якщо боги милостиві, ненадовго».

Джеймі випив ще вина.

— Питайте далі.