Битва королів - Джордж Мартін

Штовхнувши двері, Брієнна ступила в камеру.

— Ви кликали, міледі?

— Дай мені свого меча,— простягнула Кетлін руку.

Теон

Небо нахмарилося, замерзлий ліс здавався мертвим. Теон біг, і коріння чіплялося за ноги, голе віття хльоскало в обличчя, лишаючи на щоках криваві смуги. А він, засапаний, рвався вперед, не зважаючи, і перед ним розліталися на друзки бурульки. «Змилуйтеся,— схлипував він. Позаду долинуло моторошне виття, від якого кров стигла в жилах.— Змилуйтеся, змилуйтеся». Озирнувшись через плече, він побачив, як вони наближаються — велетенські, завбільшки з коней вовки з дитячими головами. «Ох, змилуйтеся, змилуйтеся». З пащек скрапувала чорна як смола кров, пропалюючи в снігу дірки. З кожним кроком вони наближалися. Теон хотів пришвидшити біг, але ноги не слухалися. На всіх деревах були лики, і вони реготали з нього, реготали, і тут знову зачулося виття. Він відчував позаду гаряче дихання бестій — сморід сірки та гниття. «Вони мертві, мертві, я бачив, як їх повбивали,— спробував крикнути він,— я бачив, як голови їхні занурили у смолу»,— та коли розтулив рота, з вуст зірвався тільки стогін, а тоді щось його торкнулося, і він, заверещавши, крутнувся...

...навпомацки шукаючи кинджал, який тримав біля ліжка, але натомість скинув його на підлогу. Векс позадкував. Поряд з німим хлопчаком стояв Смердюк, і обличчя його підсвічував вогник свічки, яку він тримав у руках.

— Що таке? — скрикнув Теон. «Змилуйтеся!» — Чого вам треба? Чому ви в моїй спальні? Навіщо?!

— Мілорде королевичу,— сказав Смердюк,— у Вічнозим приїхала ваша сестра. Ви просили повідомити, щойно вона прибуде.

— Давно пора,— пробурмотів Теон, пальцями розчісуючи волосся. Він уже боявся, що Аша лишила його напризволяще. «Змилуйтеся!» Він визирнув у вікно, де веж Вічнозиму торкнулися перші слабенькі промені світанку.— Де вона?

— Вона зі своїми вояками у великій залі — Лорен повів їх на сніданок. Ви з нею зустрінетеся просто зараз?

— Так,— Теон відкинув покривало. Вогонь у коминку перегорів.— Вексе, гарячої води.

Він не міг допустити, щоб Аша побачила його таким розкуйовдженим і спітнілим. Вовки з дитячими обличчями... він поїжився.

— Зачини віконниці.

У спальні було холодно, як у лісі вві сні.

Останнім часом у снах йому завжди було холодно, і всі вони були один моторошніший за інший. Учора йому наснилося, ніби він знову на млині, стоїть навколішках і перевдягає мерців. Члени їхні вже дубіли, тож діти наче мовчки опиралися, поки він замерзлими пальцями намагався надіти на них бриджі й зав’язати шнурки, натягнути облямовані хутром чоботи на непіддатливі ноги, застебнути всипаний заклепками ремінь на поясі, що його Теон міг би долонями обхопити. «Я цієї війни не хотів,— казав він до них, працюючи.— Мені не дали вибору». Мертві тіла не відповідали, тільки робилися дедалі холодніші й важчі.

А минулої ночі йому снилася мірошничка. Теон уже й забув її ім’я, зате пам’ятав її тіло — м’які як подушки груди й розтяжки на животі, і те, як вона дряпала йому спину, коли він її порав. А вчора вночі він знов опинився з нею в ліжку, але в неї всюди були зуби: вона дерла зубами йому горлянку — й водночас намагалася відгризти йому прутень. Це було якесь божевілля! Він же бачив, як вона померла! Вона, плачучи, благала Теона помилувати, але Гелмар зарубав її одним ударом топора. «Облиш мене, жінко. Це він тебе вбив, не я. І він теж мертвий». Бодай Гелмар не переслідував Теона уві сні.

Заки Векс повернувся з водою, кошмар відступив. Теон змив з тіла піт і сон і, не поспішаючи, вдягнувся. Аша примусила його довгенько чекати — тепер її черга. Він вибрав чорно-жовту смугасту оксамитову сорочку й вишукану шкірянку зі срібними заклепками... і лише тоді пригадав, що його клята сестра більше цінує клинки, ніж красу. Чортихаючись, він здер з себе вбрання і перевдягнувся — у валяну чорну вовну й кольчугу. На пояс пристебнув меч і кинджал, пригадуючи той вечір, коли сестра принизила його за батьковим столом. «Її любе немовлятко, так. Що ж, у мене теж є ніж, і я вмію ним користуватися».

Останньою він надів корону — холодний залізний вінець у палець завтовшки, оздоблений чималими чорними діамантами й золотими самородками. Корона була безформна і бридка, але що вже вдієш! Мікен лежить на кладовищі, а новий коваль уміє хіба цвяхів та підків. Теон втішав себе тим, що це ж просто вінець королевича. А от до коронації він собі організує щось краще.

За дверима чекав Смердюк з Урценом і Кромом. Теон приєднався до них. Останнім часом, хай куди він ходив — навіть у вбиральню, брав з собою охорону. Вічнозим бажав йому смерті. Тої ночі, коли вони повернулися з Жолудевих Вод, Гелмар Грізний упав зі сходів і зламав собі хребет. Наступного дня знайшли Аґара з перерізаним од вуха до вуха горлом. Гінір Червононосий став такий підозріливий, що почав цуратися вина, спав тепер у кольчузі, койфі й шоломі й завів собі найбрехливішого собаку в усій псарні, щоб той попереджав, як хто захоче підкрастися до нього, поки він спить. Та все одно якось уранці замок прокинувся від дикого гавкоту собачки. Виявилося, що цуцик бігає навколо колодязя, а в ньому плаває потопельник — Червононосий.

Теон не міг лишити вбивства безкарними. Головним підозрюваним був Фарлен, тож Теон улаштував судилище й засудив його до страти. Та й тут усе пішло не так. Псар, стаючи навколішки перед колодою, мовив: «Мілорд Едард завжди сам виконував вирок». Теону, щоб не видатися слабаком, довелося самому братися за сокиру. Долоні в нього спітніли, тож держак не втримався в руках — і перший удар прийшовся між Фарленових плечей. Тільки з третього чи й четвертого удару вдалося розрубати м’язи та кості й відділити голову від тулуба, й потому Теону стало зле: йому весь час пригадувалося, як вони сиділи з Фарленом за кухлем меду, розмовляючи про псів і полювання. «Я не мав вибору,— хотілося йому крикнути до мерця.— Залізні не вміють зберігати секрети, вони мали померти, і мусив же хтось за це відповісти». Він тільки жалів, що не вбив Фарлена чисто. Нед Старк відтинав людині голову одним ударом.

Після Фарленової смерті вбивства припинилися, та все одно Теонові люди ходили