Битва королів - Джордж Мартін

Розшнурувавши йому ширінку, Шей закинула руки йому на шию.

— У вас плечі тверді, мов камінь,— муркнула вона.— Швидше, хочу відчути вас у собі.

Та щойно вона стиснула його ногами за пояс, чоловіче багатство підвело його. Відчувши, що його прутень обм’як, Шей ковзнула під простирадло й узяла його до рота, але і це не змогло завести Тиріона.

За деякий час він зупинив її.

— Що таке? — поцікавилася вона. В рисах її юного личка читалася вся мила невинність світу.

«Невинність? Дурню, та вона повія, Серсі мала рацію, ти думаєш прутнем, дурню, дурню!»

— Спи, люба,— мовив він, погладивши її по волоссю. Шей скористалася його порадою, але сам Тиріон ще довго лежав без сну, обхопивши долонею її маленьке персо й дослухаючись до її дихання.

Кетлін

Велика зала Річкорину — самотнє місце, якщо вечеряти удвох. Стіни задрапірували темні тіні. Один зі смолоскипів згас, і лишилося тільки три. Кетлін сиділа, втупившись у свій кубок з вином. Добре вино здавалося водянистим і кислим. Навпроти неї сиділа Брієнна. Між ними височів батьків престол — такий самий порожній, як і решта зали. Навіть слуги пішли. Кетлін відпустила їх на святкування.

Стіни фортеця мала товсті, та все одно чувся приглушений шум гулянки у дворі. Сер Дезмонд приніс із підвалів двадцять діжок, і простолюд, піднімаючи роги брунатного пива, святкував Едмурове близьке повернення й захоплення Робом Стрімчака.

«Хіба можу я їх за це винити? — думала Кетлін.— Вони нічого не відають. А коли б і так, яке їм діло? Вони моїх синів не знали. Не спостерігали з трепетним серцем, як лазить Бран, не відчували водночас гордості й жаху, не чули його сміху, не усміхалися, бачачи, як Рикон щосили старається в усьому наслідувати своїх братів». Вона втупилась у вечерю, яку перед нею поставили: загорнуту в грудинку форель, салат з ріпової гички, червоного солодкого кропу й солодцю, горох з цибулею і гарячий хліб. Брієнна їла методично, так наче вечеря — це чергове неприємне завдання, яке слід виконати. «Яка я стала кисла,— подумала Кетлін.— Не радію меду і м’ясу, а пісні та сміх тепер для мене — підозрілі чужинці. Я зроблена з горя, праху й гіркого смутку. А там, де було моє серце, лишилася порожнеча».

Вона більше не могла витримувати, як їсть друга жінка.

— Брієнно, з мене погане товариство. Іди на гулянку, якщо хочеш. Випий ріг елю й потанцюй під звуки Раймундової ліри.

— Я не створена для гулянок, міледі,— великими руками Брієнна розломила навпіл окраєць чорного хліба. А тоді втупилася в кусні, наче геть про них забула.— Якщо ви наказуєте, я...

Кетлін відчувала, як їй некомфортно.

— Просто я подумала, що тобі ліпше буде у веселішому товаристві, ніж моє.

— Мені тут добре,— дівчина хлібом вимочала сало з грудинки, в якій засмажили форель.

— Сьогодні зранку знову прилетіла пташка,— мовила Кетлін, не розуміючи, навіщо це каже.— Мейстер одразу мене збудив. Ним керував обов’язок, та не доброта. Зовсім не доброта.

Вона не збиралася розповідати Брієнні. Не знав ніхто, крім неї та мейстра Ваймана, і вона воліла все так і лишити, поки... поки...

«Поки що? Дурна жінко, невже як приховати таємницю в серці, можна їй не вірити? Якщо нікому не розповідати, ні з ким не обговорювати, чи перетвориться вона на сон, на півзабутий кошмар? Якби ж то боги були такі милостиві!»

— Новини з Королівського Причалу? — запитала Брієнна.

— Якби ж то! Пташка прилетіла з сервинського замку від сера Родрика, мого каштеляна...— («Чорні слова на чорних крилах»).— Він зібрав усі сили, що зміг, і зараз вирушив маршем на Вічнозим — відвойовувати замок...— (Яким неважливим це тепер здавалося!) — А ще він сказав... написав... розповів, що...

— Що таке, міледі? Це щодо ваших синів?

Таке просте питання — якби ж то відповідь на нього була такою самою простою! Кетлін спробувала заговорити, але слова застрягли в горлі.

— У мене більше немає синів, лишився тільки Роб,— спромоглася вичавити вона ці моторошні слова, не схлипнувши, й раділа бодай цьому.

— Міледі? — нажахано дивилася на неї Брієнна.

— Бран з Риконом спробували втекти, але їх схопили на млині під Жолудевими Водами. Теон Грейджой виставив їхні голови на мурах Вічнозиму. Теон Грейджой, який з десятьох років їв за моїм столом!

«Боги милостиві, я це сказала. Я це сказала — і тепер це правда».

Брієннине обличчя наче водою розмилося. Дівчина потягнулася через стіл, але пальці зупинилися, так і не торкнувшись лиця Кетлін, так наче цей доторк може бути невчасний.

— Я... не маю слів, міледі. Моя добра леді! Ваші сини, вони... вони тепер з богами.

— Справді? — різко мовила Кетлін.— Який бог міг таке допустити? Рикон ще зовсім крихітний! Невже він заслужив на таку смерть? А Бран... коли я їхала з Півночі, він ще й очей не розплющив після падіння. Мені довелося поїхати ще до того, як він опритомнів. А тепер я вже не зможу до нього повернутися, вже ніколи не почую його сміху...— Кетлін показала Брієнні свої долоні, свої пальці.— Бачиш ці шрами? Це до непритомного Брана підіслали найманого вбивцю. Він би ще тоді помер, і я разом з ним, якби Бранів вовк не перегриз убивці горлянку,— вона замовкла на мить.— Думаю, Теон і вовків повбивав. Мусив, бо в іншому разі... Я була певна, що хлопці в безпеці, поки з ними деривовки. Як Роб зі своїм Сіровієм. А от у дочок моїх більше немає вовчиць.

Несподівана зміна теми збентежила Брієнну.

— Ваші доньки...

— Санса вже в три роки була справжньою леді, чемною і запопадливою. Понад усе вона любила казки про лицарську відвагу. Казали, вона схожа на мене, але з неї виросте справжня красуня, якою я ніколи не була, це зразу видно. Я частенько відсилала геть її служницю, щоб самій чесати їй коси. У неї волосся золотисто-каштанове, світліше за моє, а яке густе і м’яке!.. у світлі смолоскипів воно сяяло міддю.

А Арія, вона... Недові гості, якщо приїжджали без попередження, часто приймали її за хлопчика-конюшого. Мушу сказати, з Арією було нелегко. Наполовину хлопчисько, наполовину вовченя. Тільки щось їй заборони — і вона без цього жити не зможе. Вона довговида, як Нед, з каштановим волоссям, яке