Битва королів - Джордж Мартін

— Звідки мені знати, що ти досі її не вбила? — мовив він.

— Хочеш з нею побачитися? Я так і думала,— Серсі перетнула кімнату й розчахнула важкі дубові двері.— Приведіть братову повію.

Брати сера Озмунда, Озні та Осфрид, були як боби з одного стручка: росляві, з гакуватими носами, темними чубами й лихими посмішками. Між них висіла дівчина з очима білими й розширеними на темному личку. З розбитої губи цебеніла кров, а під подертим одягом прозирали синці. Руки їй зв’язали мотузкою, а в рота, щоб мовчала, запхали затичку.

— Ти ж казала, її не кривдитимуть.

— Вона опиралася,— мовив Озні Кетлблек. На відміну від братів, він гладенько поголився, тож на щоках ясно виднілися подряпини.— У неї пазурі, як у тінь-кота.

— Синці гояться,— знудженим голосом сказала Серсі.— Житиме. Якщо житиме Джоф.

Тиріону кортіло розреготатися. «Як було б мило, як мило, та це б тільки всю гру зіпсувало. Ти програла, Серсі, а Кетлблеки, як виявилося, ще більші дурні, ніж Брон запевняв». Лишалося тільки промовити слова.

Натомість він зазирнув у обличчя дівчини, а тоді сказав до Серсі:

— Обіцяєш відпустити її після бою?

— Якщо ти відпустиш Томена — так.

Тиріон звівся на ноги.

— Тоді можеш її потримати в себе, тільки в безпечному місці. А якщо ці скоти вирішать нею скористатися... тоді, люба сестро, дозволь тобі нагадати, що у палиці два кінці,— говорив він спокійно, рівно, байдуже: хотів наслідувати батьків голос, і це йому вдалося.— Хай що станеться з нею, станеться і з Томеном, включаючи побиття і зґвалтування.

«Вважає вона мене таким чудовиськом — я їй підіграю».

Серсі такого не очікувала.

— Ти не посмієш!

Тиріон змусив себе холодно й неквапливо посміхнутися. А його очі, зелене й чорне, сміялися з неї.

— Не посмію? Та я сам це зроблю.

Сестрина рука зметнулася йому в обличчя, але він упіймав її за зап’ястя і так заломив за спину, що Серсі аж скрикнула. Осфрид зробив рух їй на допомогу.

— Ще один крок — і я їй руку зламаю,— застеріг його карлик. Чоловік зупинився.— Пригадуєш, я казав тобі, що більше ти не вдариш мене, Серсі? — він штовхнув її на підлогу й обернувся до Кетлблеків.— Розв’яжіть її і вийміть кляп.

Мотузку затягнули так туго, що вона перепинила доступ крові в долоні. Коли почав відновлюватися кровообіг, дівчина заплакала від болю. Тиріон ніжно помасував їй долоні, поки до них не повернулася чутливість.

— Люба,— сказав він,— тримайся. Мені дуже прикро, що тебе скривдили.

— Я знаю, що ви мене звільните, мілорде.

— Звільню,— пообіцяв він, і Алаяя схилилася й поцілувала його в чоло. Розбиті губи лишили на шкірі кривавий відбиток. «Кривавий поцілунок — це більше, ніж я заслуговую,— подумав Тиріон.— Ніхто б її не чіпав, якби не я».

Коли він подивився згори вниз на королеву, кривавий знак так і лишався на чолі.

— Ти ніколи не подобалася мені, Серсі, але ж ти — моя рідна сестра, тож я тебе не кривдив. Ти поклала цьому край. За те, що ти зробила, я тебе скривджу. Поки що не знаю як, але дай мені трохи часу. Прийде день, коли ти радітимеш і тішитимешся в безпеці, але радість твоя згорить на попіл, і тоді ти зрозумієш, що борг сплачено.

На війні, сказав йому колись батько, бій закінчується тоді, коли одна з армій зламається й почне розбігатися. Нехай вона численна, як і перед тим, нехай озброєна, та щойно вона побіжить від тебе — вже не зможе розвернутися й битися. Так і сталося з Cepcі.

— Забирайся! — тільки й спромоглася вона вичавити.— Забирайся з-перед очей.

Тиріон уклонився.

— Тоді добраніч. Солодких снів.

Коли він вертався до Вежі правиці, в голові в нього марширували тисячі броньованих ніг. «Я мав здогадатися, що так буде, ще першого разу, коли вислизнув через Чатаїну шафу». Мабуть, просто не хотів. Заки він видерся по сходах, ноги страшенно боліли. Пославши Пода по карафу вина, Тиріон увійшов до спальні.

Шей, схрестивши ноги, сиділа на ліжку під балдахіном, гола-голісінька, якщо не рахувати важкого золотого ланцюга, що висів на випнутих груденятах: ланцюга зі з’єднаних рук, які послідовно тримаються одна за одну.

Тиріон її не чекав.

— Що ти тут робиш?

Засміявшись, вона погладила ланцюг.

— Хотіла відчути руки в себе на цицьках... але ці маленькі золоті долоньки надто холодні.

Якусь мить він не знав, що і сказати. Як розповісти їй, що замість неї побили іншу жінку, а можуть і вбити, якщо під час бою щось трапиться з Джофрі? Зворотом долоні Тиріон витер з чола кров Алаяї.

— Леді Лоліс...

— Вона спить. Ця корова тільки те й робить, що спить. Спить і їсть. Іноді засинає, коли їсть. Їжа падає під покривало, вона її розмащує, а мені доводиться її мити,— Шей бридливо скривилася.— А її просто попорали.

— Її мати каже, що вона хвора.

— Та в неї дитина в животі, от і все.

Тиріон роззирнувся кімнатою. Все було, схоже, на своїх місяцях.

— Як ти увійшла? Покажи мені таємні двері.

— Лорд Вейрис змусив мене натягнути на очі каптур,— знизала вона плечима.— Я нічого не бачила, тільки... в одному місці я з-під краєчка каптура побачила підлогу. Кахлі, знаєте, з таких картини роблять.

— Мозаїка?

Шей кивнула.

— Червоні й чорні. На картині, здається, був дракон. А взагалі було дуже темно. Ми спускалися сходами та йшли довгими коридорами, поки я геть не заплуталася. Одного разу зупинилися, бо він відчиняв залізну браму. Коли ми заходили в неї, я торкнулася її. Дракон був після брами. Тоді ми піднялися іншими сходами, а нагорі був тунель. Мені довелося пригнути голову, а лорд Вейрис, схоже, ліз навкарачках.

Тиріон обійшов спальню. Один зі свічників, здавалося, прилягав нещільно. Звівшись навшпиньки, Тиріон спробував його покрутити. Той повільно повернувся, шкрябаючи муровану стіну. Коли він перевернувся догори дриґом, з нього випав недогарок свічки. Циновку на підлозі, схоже, ніхто не чіпав.

— Мілорд не хоче зі мною спати? — запитала Шей.

— За мить,— Тиріон розчахнув шафу, відсунув одяг і натиснув на задню стінку. Те, що використовується в борделі, може бути використано і в замку... але ж ні, дерево було суцільне й не піддавалося. Тиріонове око привернув камінь біля підвіконня, але хай скільки він смикав, хай скільки штовхав, усе було марно.