Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Мені шкода, якщо ти так це сприймаєш, сестра, — вимовив Річард, не дивлячись на неї. — Здається, я можу тебе зрозуміти. Але нехай я і не послухався тебе, те, що сталося сьогодні, не має до цього відношення. Тут мова йде про боротьбу за істину і справедливість. Якщо ти хочеш вчити мене, то, сподіваюся, ти твердо дотримуєшся власних моральних принципів? Сподіваюся також, що сестри Світла не стануть витрачати час на тих, хто легко міняє свої переконання в залежності від обставин. Я зовсім не хочу образити тебе, сестра Верна. Просто я сам не зможу себе поважати, якщо дозволю вбивати людей, а тим більше — брати в цьому участь.

— Я розумію тебе, Річард, — сказала вона, — але нічого кращого ти створити все одно не зможеш. — Сестра оглянула їх речі, що лежали біля вогнища, і витягла з сідельної сумки шматок мила.

— Я приготую суп і коржики. А Дю Шайю треба помитися.

— Коли ці пси тримали мене на ланцюгу, — зі злістю в голосі промовила Дю Шайю, — мені не пропонували помитися, щоб вам подобалося, як від мене пахне.

Сестра Верна, присівши навпочіпки, почала діставати з сумки провізію.

— Я зовсім не хотіла образити тебе. Я тільки думала, що тобі самій хотілося б змити з себе весь бруд, як нагадування про тих, хто так з тобою вчинив. Будь я на твоєму місці, у мене виникло б саме таке бажання. — Дю Шайю заспокоїлася.

— Звичайно, ти говориш правду. — Вона вихопила у Річарда мило. — Від тебе теж смердить цим конем, на якому ти їздиш верхи, — сказала вона. — Ти теж повинен помитися, інакше я не захочу сидіти з тобою поруч. Річард засміявся:

— Щоб ти втихомирилася, я готовий помитися.

Дю Шайю попрямувала до води, а сестра Верна тихо попросила Річарда затриматися.

— Три тисячі років її одноплемінники вбивали всіх чарівників, які потрапляли їм в руки, — сказала вона. — Зараз не час вчити тебе історії. Але від старих звичаїв позбутися нелегко. Будь пильний. Рано чи пізно вона спробує тебе вбити.

Від її спокійного тону йому раптом стало не по собі.

— Я постараюся залишитися в живих, сестра, — відповів він, — щоб ти змогла доставити мене в Палац і звільнитися нарешті від свого тягаря.

Він повернувся і швидко пішов до озера, наздогнавши в заростях очеретів Дю Шайю.

— Чому ти називаєш цей наряд «молитовною сукнею»? — Запитав він.

Дю Шайю підняла руки, і він побачив, як легкий вітерець колише різнокольорові смужки тканини.

— Це і є молитви.

— Ти про що? Про ці смужки? — Здивувався Річард. Вона кивнула:

— Кожна з них — молитва. Коли вітер розвіває їх, то кожна посилає свою молитву духам.

— Про що ж ти молишся?

— Усі ці молитви за тих людей, які просять мене передати духам помисли їхніх сердець, і всі вони — про одне: про те, щоб нам повернули нашу землю.

— Вашу землю? Але хіба ви не на своїй землі?

— Ні. Ми живемо не на своїй землі. Багато століть назад чарівники відібрали у нас нашу землю і вигнали нас в цей край.

Вони підійшли до води. На березі очерет ріс тільки місцями, переміжений невеликими галявинами, вкритими густою зеленою травою.

— Вашу землю відібрали чарівники? А де ви жили раніше? — Запитав Річард.

Дю Шайю показала в ту сторону, де перебувала Долина заблукалих.

— Земля наших предків там, за країною маженді. Я вирушила туди, щоб принести молитви і вблагати духів повернути нам нашу землю, але маженді захопили мене в полон, і я не дійшла.

— Але як же духи можуть повернути вам вашу землю?

— Є одне давнє пророцтво. Воно свідчить, що кожен рік ми повинні посилати в той край людину з молитвами до духів, і тоді наша земля повернеться до нас. — Дю Шайю розв'язала пояс, і він змійкою зісковзнув на землю. Ніж із зеленою ручкою вона встромила в землю біля самої води.

— Яким же чином? — Запитав Річард.

— Вони пошлють нам правителя.

— Але ж ви називаєтесь «люди без господаря»? Вона знизала плечима:

— Це тому, що духи ще нікого нам не послали.

Поки він роздумував над її словами, вона зняла сукню через голову.

— Що ти робиш?

— Я збиралася митися, а не прати сукню.

— Але навіщо ж роздягатися при мені?

— Так ти ж уже мене бачив. З тих пір я нітрохи не змінилася. А ти знову почервонів.

— Іди-но за очерет, — сказав Річард. — Ти будеш з того боку, а я — з цього. — І повернувся до неї спиною.

— Але вона дала нам лише один шматок мила!

— Добре, кинь мені його, коли помиєшся. Дю Шайю обійшла Річарда і знову стала до нього обличчям, а коли він спробував відвернутися, схопила його за гудзик.

— По-перше, — заявила вона, — я не можу сама помити собі спину. А потім, так нечесно. Ти вже бачив мене, значить, і я повинна на тебе подивитися. Тому ти і червонієш, що це нечесно. А коли я на тебе подивлюся, тобі самому стане краще.

Він прибрав її руки.

— Припини, Дю Шайю. У моїй країні інші звичаї. Чоловіки і жінки ніколи не миються разом.

— Та в мене навіть третій чоловік не так боязкий, як ти! — Вигукнула вона.

— Третій? — Здивувався Річард. — Так у тебе три чоловіка?

— Ні, п'ять.

— Тобто як це п'ять! Що це означає?

Вона подивилася на нього так, наче він запитав, чому в лісі ростуть дерева.

— Так це ж моя сім'я. П'ять чоловіків і наші діти.

— А дітей скільки?

— Троє. Дві дівчинки і один хлопчик. —