Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Конячка з галопу побігла підтюпцем, я виїхала на головну дорогу. Мимо проносилися підводи й карети. Боги, де ж звертати до академії? Даремно дорогу не запам'ятовувала, коли їхала до тітки, сиділа з роззявивши рота, на всі боки витріщалася. Зате побачила величезні ковані ворота, які відкривали проїзд до королівського палацу. Туди якраз стікалися карети. Мабуть король давав бал, на честь кого чи чого – не знаю. Але нашому королю тільки дай привід!
Панянок, я, звісно, не бачила, а ось чоловіків, які супроводжували карети, встигла трохи розгледіти. Всі вичепурені та пихаті як павичі – підборіддя задрані, лише очима зиркають всебіч. Дорогим одеколоном не пахло, а тхнуло так, що не було чим дихати навіть на свіжому повітрі.
Але одне радувало – які в них коні!.. Дивовижі! Особливо виділявся один вершник на вороному жеребці. Його обличчя приховував крислатий капелюх, тому розгледіти його було неможливо. Проте коня не сплутаєш з жодним! У світлі ліхтарів він здавався вирізаним з обсидіану, колір вигідно підкреслювала золотава грива. Чорна зірка – цю породу вивели конярі в Химерному лісі. Вершник, як мені здалося, пильно вдивлявся в мене з-під капелюха, потім пришпорив коня і поскакав до королівського палацу, що сяяв яскравими вогнями.
Щось я розмріялася, нащо я йому потрібна? Можна подумати, що я вельмишановна панянка! Я навіть тихенько реготнула і... здається, звернула кудись не туди. Я закрутила головою – дуже дивне місце. Приземкуваті, майже врослі в землю будинки, віконниці зачинені, вогні в будинках не горять. Магічних вогнів тут і близько не було, зате горіли звичайні свічкові ліхтарі. У таких щоранку ліхтарники чистили віск, а ввечері ставили товстезні свічки й запалювали їх. Щоправда, горіли вони через один, а подекуди й через три. Темнесенько якось. Протягни руку – вхопиш дулю! Дивна тиша. Навіть щури й ті мовчать. Чи їх коти передушили усіх? Та немає жодного кота поблизу. Хоча, зверху мені їх не видно. У кого б запитати як проїхати до пошти? Точно! Мені потрібна центральна пошта! А чи є тут хтось?
– Агов! – голосно крикнула я. – Аго-ов, люди! Є тут хто?
Стулки похилого будинку біля одного з ліхтарів, що горів відчинилися і на вулицю визирнула літня худорлява тітка зі засмальцьованим волоссям, що жмутом старих шнурків лежало на її на плечах.
– Чуєш ти, хвойда, вали звідси поки жива та здорова! Ти диви, горлянку дере! А то зара чоловіка гукну, то він тобі ноги повисмикає, а коня на ковбасу пустить! – І вона гидко захихотіла.
Яка мила ситівянка! Я промовчала. Знаю таких, варто лишень зачепитися, і сварка на рівному місці гарантована. Конячка нервово заіржала, я проїхала трохи далі, зупинилася і знову закрутила головою на всі боки. Хоч би шинок якийсь знайти! Не може ж бути в столиці одна-єдина таверна? Я знову озирнулася в надії побачити хоч одну живу душу – нікого. Так, треба розвертати коня та їхати назад, на головну дорогу. Промайнула тінь. Чи мені здалося? Я здригнулася, холодок пробіг по спині, залишаючи вздовж хребта крижані крихти страху. Я, загалом-то, не серло, але якось стало лячно.
Інтуїція не підвела. Близенько показалася чоловіча фігура. Я злегка стисла у конячі боки ногами, але кінь знову заіржав і залишився на місці. Фігура наближалася. Слабке мерехтіння ліхтаря вихопило бліде змучене обличчя з жовтими, явно хворими очима. Тільки жовтухи мені не вистачало! Я намацала вірну качалку, зняла з талії й міцно обхопила її долонею.
– Гей, хворий! Тримайся подалі від мене! Я не хочу заразитися від тебе жовтухою!
Чолов’яга щось пробурмотів, а в очах запалали та згасли недобрі вогні. Матусю ріднесенька! Здається, я скочила у халепу! Тепер так точно! Упир!
– Іди туди, звідки прийшов, – намагаючись здаватися хороброю пробурмотіла я, приховуючи лихоманку, бо трусило мене добряче. А конячка, хай їй грець, злетіла на диби й заіржала, наче цей кровопивець впився їй у шию. Я ледве впоралася з нею, трохи не огрівши між вух качалкою та стрималася.
Упир спокійнесенько наближався до мене. От-от і вхопить коня рукою.
Я зібрала всю волю в кулак – не можна упирю виказувати свій страх:
– Любчику, може ти не підкажеш, як проїхати до пошти? Мені конче потрібно центральне відділення. Якщо мову у могилі відібрало, то хоч пальцем ткни в якому боці пошта.
Упир принюхався, облизнувся і вишкірився.
– Ага, зрозуміла. Ти не місцевий. Де пошта не знаєш. Тоді я пошукаю в іншому місці, добре?
Чого він стовбичить під ліхтарем, наче не бачить? Ікла в нього такі ж жовті, як і очі та ще й криві та довгі. Ого, я навіть не здогадувалася, що в нечисті можуть бути проблеми з зубами. Але зараз не до цього! Я не дантист!
У голові моментально склався план. Краще б, якби з планом зникла лихоманка, але тремтіння продовжувалося. Коли кровопивець підійшов ближче, я-таки, подумки жаліючи конячку… стукнула її качалкою по ребрах. Цього було достатньо, щоб та знову злетіла на диби й обома копитами приклала мерзенного упиря. Той від несподіванки голосно гикнув та влетів. Ні, не так. Він врізався у ліхтар. Скло жалібно дзенькнуло, свічка згасла, а кровопивець звалився на дорогу, здійнявши куряву. Я щосили вдарила п'ятами у боки – конячка нарешті розвернулася, і ми помчали щодуху світ за очі.
Так і є, я звернула з головної дороги ліворуч, а потрібно було їхати прямо і праворуч. Ось пошта, а ось і магічна академія. Ху-ух! Здається, пощастило.