Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Таверна зустріла гучним гомоном. За міцно збитими столами сиділи гноми і люди, пара орків біля вікна про щось неголосно перемовлялася своєю мовою. Вгорі висіла велика люстра у вигляді сонця – на променях розгоралися магічні вогники. На стінах біля столів – світильники з такими ж вогнями. На другий поверх вели широкі добротні сходи, сходинки теж освітлені магічними світильниками. Молода дівчина носилася між столами з тацею в руках. Вона ставила перед відвідувачами замовлення: у більшості – алкоголь, і забирала брудний посуд. Вигляд у неї був змучений, схоже, їй нездужало.
Я схвалила широкий шинквас, за ним сидів чоловік у сірому плащі з капюшоном і щось помішував ложкою у великій мисці. Я підійшла до шинквасу і всілася на дубовий стілець. Переді мною одразу ж постала статна приваблива жінка з вогненно-рудим волоссям, як у мене, і таким самим веснянкуватим обличчям. Щоправда, її шкіри вже торкнулися перші промені жаркого сонця. І їй дуже личила легка засмага. Мабуть, вона достатньо часу проводила на вулиці. Жінка втупилася в мене, наче бачила вперше у житті.
– Ну, здрастуй, пропажа! – привіталася тітка Пелагея.
– Моє вітаннячко, тітко Палажко! – я ледь стримувала тремтячий з переляку голос.
– Батькові магоптаха відправила?
– Так, – почервоніла я.
– А мені? Мені можна було відправити? – суворо подивилася на мене тітка розумними світло-сірими очима. – Зранку собі місця не знаходжу!
Я потупилася. Щоки палали від сорому: про неї я жодного разу не згадала. А тут прийшла як ні в чому не бувало – вітаннячко з порога, я ваша небога!
– Тітонько Палажко, не злись, у мене була поважна причина.
– Он як! То ти в нас така доросла і поважна! Ну, ділися, яка ж? Чи не заміж ти дорогою сюди вийшла? – саркастично запитала тітка, уперши руки в боки.
– Ні, – почервоніла я, згадавши скасоване весілля. – До академії вступила.
– Отакої! До академії! Дозвольте запитати, панна Руто, моя дорогоцінна небога, на який же факультет тебе взяли, га? – тон тітка так і не змінила, сарказм лився водоспадом. – Ти тепер хмари поглядом відганятимеш? Чи може хуртовину зупинятимеш?
– У мене Спіраль побачила рідкісну магію… про неї давно не чули… – я замовкла.
– А ти не мовчи, поділися з рідною тіткою! Що ж це за магія така, про яку ніхто не чув?
– Кулінарна, – буркнула я. Голова була готова втиснутися в плечі, а я сама, провалитися крізь землю від сорому. Все-таки Ю мала рацію – факультет половника та казана. Хотіла справити враження, а вийшло навпаки.
Але тітка змінилася в обличчі.
– Повтори, що ти сказала? – здавлено запитала вона.
– Я вступила на факультет кулінарної магії, – мало не пошепки відповіла я.
– Хазяйко, може ти спочатку розплатишся зі мною за продукти, а потім будеш вирішувати сімейні справи? – сказав чоловік, що сидів поряд. Його голос мені здався до болю знайомим.
– Повтори що ти сказав? – гучним від здогадки голосом, який раптово прорізався, спитала я.
Чоловік обернувся, і я заклякла. Переді мною сидів той самий Красунчик. Рука сама потягнулася за качалкою, і я звичним рухом огріла його по голові. Красунчик явно не очікував такого перебігу подій. Охнувши, він звалився зі стільця. У таверні повисла гробова тиша. Усі відвідувачі втупилися на мене з тіткою.
– Ти що наробила, дурепо? – прошипіла тітка, з побоюванням поглядаючи на відвідувачів.
– Дай, вгадаю, що він тобі приніс? – І я перерахувала вміст свого кошика. – Він із подільником пограбував наш диліжанс! А цей кошик – мій! Батьки його збирали нам з тобою. Розумієш, нам? А в нього вистачило нахабства принести його тобі! – голосно заявила я.
Тітка кинула на мене короткий погляд, а потім комусь кивнула в глибині зали. До неї підскочив кремезний чолов’яга, закинув Красунчика собі на плече і вийшов з таверни.
– Де ти зупинилася? – швидко запитала тітка Пелагея.
– У гуртожитку.
– Повертайся туди. Завтра поговоримо. Тут тобі залишатися не можна. Верхи їздити вмієш?
Я кивнула.
– Конов'язь бачила?
– Так.
– Бери гнідого коня і скачи в академію.
Я забарилася.
– Швидко! Чого стоїш?! Йди геть звідси!
Я стрілою вилетіла з таверни. Тремтячими руками відв'язувала від конов'язі конячку. Хвала Акрідені, він був не розсідланий! Заскочивши на нього, я щосили вдарила п'ятами в боки й мало не впала. Конячка брикнулася, але я натягла вуздечку. В останніх променях сонця, я мчала з задертою спідницею Ситовим. Ех, не щастить мені з цими спідницями! Але не вередувати ж, благаючи дати дамське сідло! Та й не вмію я в ньому їздити. Просто потрібно купити декілька пар штанів.
Коса боляче била по спині, а я безоглядно мчала прямісінько у столичні сутінки. Тепер головне – не заблукати. Ех, даремно відмовилася від допомоги Альгіна! Гаразд, буде урок на майбутнє: пропонують – не відмовляйся.