Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Тоді я зачекаю на вулиці.

— Однак сер Уїлсон недвозначно дав зрозуміти, що чекає на вас усередині, панове. Вважаю, що було б недоречним…

— Але ж я не маю наміру ні з ким битися, — наполягав Пеппер. — Просто тихо посиджу в куточку й подивлюся.

— Ваші наміри нікого не цікавлять. Може бути й так, що вам кинуть виклик. Повірте, якщо це станеться насправді, ви дякуватимете Богові, що погодилися приміряти фехтувальний костюм.

О’Ніл вдягнув спортивні штани, вийняв м’який жилет із ватяною підкладкою і, посміхаючись, натягнув на себе.

— Крім того, це має досить елегантний вигляд, чи не так? — із цими словами ірландець широко розвів руки.

— Ну ж бо, Максе, не бійся! — поплескав журналіста по спині Босуелл. — Ти ж не хочеш, щоб нас тут зневажали, неначе якихось там шмаркачів. Якщо вже містер Уїлсон чекає на нас усередині, то не будемо його розчаровувати.

— Абсолютно правильне рішення, — підхопив О’Ніл. — Сер Уїлсон вважає за краще бесідувати з тими, кого він наймає на службу, в незвичних умовах. Адже лише за межами звичного кола життя людина виявляє своє справжнє обличчя.

— А це стосується і його самого?

О’Ніл нічого не відповів, але посмішка, що з’явилася на його губах, була досить красномовною.

Пеппер натягнув фехтувальну уніформу.

— Подейкують, що сер Уїлсон народився в родині звичайного робітника. Це правда, що його батько працював на шахті?

О’Ніл перелякано зиркнув на нього.

— Звідки це вам відомо?

Макс знизав плечима.

— Я мав достатньо вільного часу під час подорожі через океан, щоб зібрати деякі дані з питання, що мене цікавить. Шукати інформацію — моє покликання.

— Якщо хочете зберегти здоров’я, не зачіпайте цю тему. Реакція сера Уїлсона на згадування про його минуле може бути непередбачуваною. Раджу вам забути про все, що ви будь-коли чули або читали про нього. — Він оцінюючо оглянув журналістів: — Ну як, костюми вам підійшли, ніде не тисне? От і добре, ходімо.

Тренувальна зала Фехтувального клубу королівських стрільців мала вражаючі розміри. Кругле приміщення мало метрів із тридцять у діаметрі, а заввишки досягало двадцяти метрів. По суті, воно було зменшеною копією знаменитого Альберт-холу, тим більше, що було зведене одним і тим самим архітектором. Цей зодчий так пишався найуспішнішим із своїх проектів, що вирішив втілити його в життя вдруге.

Тепле полуденне світло проникало крізь вузькі, як амбразури, вікна й навскісними променями освітлювало приміщення. Повітря було сповнене бряжчання клинків і вигуків фехтувальників, які старанно відпрацьовували удари. Зараз їх тут налічувалося півтора десятки — міцні, зосереджені й цілком упевнені в собі джентльмени з надзвичайною серйозністю виконували свою справу. Впізнати серед них Джейбса Уїлсона було легко — він виявився найбільш імпозантною фігурою. Довге густе волосся астронома було зібране на потилиці в пучок, чоло спітніло від зусиль. Кожний його рух свідчив про неабияку силу та витривалість чоловіка. Випад, удар, обхідний маневр, зміна позиції. Точний розрахунок і блискавичні атаки давали йому перевагу в поєдинку.

Його супротивник був майже на голову нижчим на зріст і значно стрункішим від Уїлсона. Волосся в нього було коротко підстрижене, під кущуватими бровами твердо зблискували очі сталевого кольору. Довгий білястий шрам перетинав його обличчя від скроні до підборіддя. Обидва бійці фехтували без масок.

Ледве Пеппер і Босуелл вступили до зали, як Уїлсон їх помітив. Він підняв шпагу, віддав честь своєму партнеру й попрямував до них.

— Бачу, бачу, джентльмени з Нью-Йорка, — промовив він, злегка захекавшись. — Прошу, підходьте ближче. Дуже радий, що маю нагоду, нарешті, познайомитися з вами особисто.

Макс потиснув міцну руку мисливця на метеорити, не в змозі відірвати погляд від його надзвичайного іридієвого ока.

— Для мене це велика честь, сер Уїлсон.

— І для мене також, — додав Босуелл. — Ми дуже раді, що отримали запрошення вирушити в експедицію разом із вами.

— Радіти ще зарано, — відповів Уїлсон. — Адже це буде зовсім не розважальною прогулянкою. Чи маєте ви досвід роботи за кордоном?

Взявши в О’Ніла рушник, він обтер лоба.

— Гаррі Босуелл, мабуть, більш досвідчений, ніж я, — відповів Макс. — Він чимало подорожував Європою й Азією. Я ж побував лише в Перу.

— А в Африці ви, часом, не бували?

— Ні, — Макс похитав головою.

— А ви, містере Босуелл?

Гаррі знизав плечима:

— Лише проїздом. Південна Африка й Намібія. Нічого особливо цікавого.

Уїлсон усміхнувся.

— То пусте. Почнімо ваше перевиховання. До того часу, коли наша експедиція завершиться, ви перетворитеся на справжніх бедуїнів. Якою рукою ви краще володієте, правою чи лівою?

— Обидва правою. А яке це має значення?

Уїлсон обернувся:

— Джонатане, принесіть нам, будь ласка, дві шпаги, клинки номер три, під праву руку.

Чоловік зі шрамом підійшов до шафи, де зберігалася зброя, й невдовзі повернувся з двома шпагами. Зблизька він виглядав навіть старшим, ніж здавався, — мінімум сорок п’ять, а то й усі п’ятдесят, — але був жилавим і підтягнутим. Таку людину не хотілося б мати за свого ворога.

— Дозвольте представити вам мого ад’ютанта — містера Джонатана Арчера. Офіцер британської піхоти, який чудово зарекомендував себе в Індії і має відзнаки за битву при Кандагарі. Йому я зазвичай передаю керування своєю оперативною групою.

Чоловік ледь помітно вклонився й передав журналістам шпаги. Макс глянув на зброю так, ніби вона була заражена якоюсь небезпечною хворобою.

— І що ж нам із ними робити?

— Звісно, захищатися! — з усмішкою відповів Уїлсон. — Подивимося, чи вправно ви поводитеся з клинком. Як я вже встиг зрозуміти, вам