Скляне прокляття - Томас Тімайєр

мене виникає. Знав би ти його раніше! Це був відчайдушний шибайголова, сповнений нестримної енергії й честолюбства. Він завжди точно знав, чого хоче і як цього можна досягти. І досягав будь-що. Правду кажучи, на цьому шляху він понабивав собі чимало ґуль і синців, але жінки завжди упадали за ним. Та ж людина, яку ми бачимо тут, — лише жалюгідна копія справжнього Рихарда Беллхайма. Або це хтось інший, хто намагається видати себе за нього.

Оскар не дуже добре зрозумів, що має на увазі його батько, проте одразу відчув, чого саме він від нього чекає.

— Гаразд, — зітхнув він. — Щоденник то й щоденник. Проте я маю знати, де його шукати і, що найважливіше, коли мені цим займатися?

Гумбольдт глянув на циферблат великого кабінетного годинника, що стояв у кутку бібліотеки.

— Зараз пів на дванадцяту. За чверть години музика замовкне, й усі гості вийдуть на вулицю, щоб зустріти Новий рік просто неба й помилуватися на феєрверк. За моїми підрахунками, ти матимеш аж півгодини. Почни зі спальні — зазвичай там зберігають найпотаємніші речі й папери. Зазирни в тумбочку біля ліжка, потім — у шафу й секретер. Це має бути старенький зошит, досить-таки пошарпаний, — адже він тягав його за собою по Африці майже два роки.

— А коли я його знайду?

— Мене цікавлять лише найостанніші записи — чи немає, хоча б якихось згадувань про метеорит. Ось тобі олівець і аркуш паперу, — Гумбольдт вийняв із жилетної кишені письмове приладдя і простягнув Оскару. — Якщо знайдеш щось важливе, перепиши все докладно.

— Але ж мене можуть там заскочити!

— Ну, то вигадай якусь казочку. Не мені тебе вчити! Згадай свій колишній фах. Іди мерщій, а я спробую якось пояснити гостям твою відсутність.

11

Щойно Оскар ступив на сходи, як за вікном пролунали перші вибухи хлопавок і петард. Як і розраховував Гумбольдт, гості негайно поспішили надвір, за ними залишили будинок покоївки та служники. Наближався урочистий момент — до Нового року залишалися лічені хвилини.

Оскар, який досі ховався за масивним корпусом старовинного годинника, тепер нечутно, наче кішка, підіймався на другий поверх. Жодна дощечка не рипнула під його обережними кроками.

Нагорі він зупинився й озирнувся. Просто перед ним був довгий коридор, до якого виходили двері шести кімнат. Коридор було освітлено газовими світильниками, що ледве жевріли. Він здавався зовсім порожнім. Оскар постояв, уважно прислухаючись.

Здається, і справді нікого немає.

Він рішучо ступив до перших дверей ліворуч і відчинив їх. У кімнаті було зовсім темно. Тим часом небо за вікном освітилося різнобарвними спалахами ракет. На їхньому тлі чітко вимальовувалися дахи сусідніх будинків. У вікнах на іншому боці вулиці теж світилося, там рухалися святково вбрані люди, дехто виходив на балкон, щоб подивитися феєрверк.

Оскар пильно оглянув кімнату. Гардеробна. Величезна платтяна шафа, дзеркало, два стільці і невеличкий столик. Тут просто немає місця для документів, їх ніде сховати. Не те…

Юнак повернувся в коридор і перейшов до наступних дверей. Ванна кімната. Простора, блискуча й надзвичайно чиста. Наступна кімната була вже більш цікавою. Мабуть, це була спальня самого Беллхайма. Ось тут господар цілком міг улаштувати потаємну схованку. Оскар прослизнув усередину й причинив за собою двері. Тепер йому слід бути вдвічі обережнішим. Якщо він бачив людей у будинках навпроти, то й вони могли бачити його. А він зовсім не хотів, щоб його спіймали на місці злочину, та ще й такого святкового вечора!

Оскар знову пильно поглянув на вікна сусідських будинків, щоб остаточно пересвідчитися, що його ніхто не помітив. Здається, все тихо. Хлопець заходився нишпорити в шафі й тумбочці біля ліжка.

— Куди це знову подівся Оскар? Уже майже північ! — Гріючи долоні об кухоль із гарячим пуншем, Шарлотта нетерплячо поглядала на двері будинку. — Якщо він не поквапиться, то пропустить геть усе.

— Мабуть, у хлопця трохи запаморочилося в голові після того, як ти кружляла його у вальсі, — сміючись, відповів Гумбольдт. — Дай йому трохи оговтатися.

— Можливо, йому потрібна допомога?

— Він і сам упорається.

Шарлотта глянула на годинник церковної дзвіниці. До Нового року ще дві хвилини. Якщо Оскар запізниться, то найважливіший момент настане без нього. А вона ж так чекала цього! А що коли він зважиться на поцілунок?..

Раптом вона перехопила на собі пильний погляд Гумбольдта. На його обличчі був той особливий вираз, який дівчина так добре знала.

— У чому справа? — схвильовано запитала Шарлотта.

— Ти ж любиш Оскара, чи не так?

Дівчина зашарілася.

— Ну, звісно, — пробелькотіла вона. — Адже він мій кузен.

— Зрозуміло, — більше Гумбольдт не зронив ані слова.

Шарлотта відвела погляд. Що намагався сказати дядько? Можливо, він вважає, що вона має до Оскара якісь особливі почуття? Але на таке запитання вона й сама собі не могла дати доладної відповіді.

Аж тут усі, хто зібрався перед будинком, почали рахувати:

— П’ять… чотири… три… два… один…

До неба над Берліном злетіли різнобарвні ракети. Згори водоспадом посипалися іскри, а гуркіт і дим стояв, неначе на бойовищі. Зі свистом і шипінням угору рвонулася наступна партія ракет — і одразу ж в усіх церквах ударили в дзвони. Крики «Ура!» змішалися з урочистим дзвоном і вибухами феєрверку.

Настав новий рік…

Оскар зціпив зуби. Він уже обшукав усю кімнату, обнишпорив кожний куточок і всі шухляди, проте все було марно. Але ж Гумбольдт був цілком упевнений, що саме у спальні слід шукати щоденник етнографа. Однак він витратив на пошуки майже чверть години і нічого не знайшов.