Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Шарлотта відчула, неначе крижана рука дедалі міцніше стискає її серце…

— Звідки тобі відомо про метеорит? — голос Беллхайма звучав із непохитною твердістю.

Оскар і хотів би відповісти, та не зміг. Горло болісно перехопило. Беллхайм підійшов упритул і зупинився. На його обличчі промайнуло здивування. Він обернувся до секретера й уважно оглянув його, а потім знову перевів погляд на Оскара.

— Тепер розумію, — виразно промовив він. — Мої записи…

Оскар позадкував.

— Це… Це зовсім не те, що ви подумали!

— Хіба? А я гадаю, що саме те. Тобі не пощастило, мій хлопчику, — він раптом замовк, обірвавши фразу.

Тепер Беллхайм стояв у центрі кімнати, випроставшись, як жердина, із піднятим до стелі обличчям і міцно стисненими кулаками. Із-за його зціплених зубів долинало тільки якесь невиразне шипіння.

Оскар закляк на місці. Що це з ним? Якась судома чи напад хвороби?

Він хотів було кинутися до дверей, аж тут Беллхайм раптом почав змінюватися. Верхня половина його тіла нахилилася вперед, вигнулася і знову відхилилася назад. Обличчя етнографа викривила моторошна гримаса. Рот роззявився, нібито він намагався закричати, але при цьому не видав ані звуку.

Ледве стримуючи жах, Оскар стежив за тим, як учений хапає ротом повітря. Потім почувся шурхіт і потріскування, нібито неподалік щось горіло. В кабінеті з’явився різкий запах електричного розряду. Етнограф роззявив рота ще ширше, схопився обома руками за нижню щелепу й відтягнув її далеко вниз. Жодна людина не здатна зробити нічого хоч трохи схожого на це.

І хоча страх майже паралізував Оскара, йому вдалося відчайдушно закричати.

Цей крик почула не лише Шарлотта, але й усі, хто в цей час стояв під вікнами, на вулиці.

Так заволати може тільки людина, яка перебуває в страшенній небезпеці.

Шумні привітання миттєво затихли. Хтось упустив на землю келих, і той розбився, сумовито брязнувши. Всі погляди були прикуті до вікон будинку.

У тьмяно освітленому вікні на другому поверсі було видно два силуети. Вони боролися, то розходячись, то зливаючись у єдине ціле.

Першим отямився Гумбольдт.

— Оскаре!

Він схопив свій ціпок і кинувся до парадного входу. Шарлотта й Еліза не відставали від нього. Утрьох вони забігли сходами нагору, а в коридорі Гумбольдт знову гукнув до сина. Жодної відповіді — лише гуркіт боротьби, що долинав крізь замкнені двері із кімнати, розташованої в самому кінці коридору.

— Відімкни двері! — крикнув Гумбольдт.

— Я… я не можу… — почувся голос Оскара.

Не гаючи й секунди учений ударом ноги розбив двері й увірвався до приміщення. Шарлотта побігла слідом за ним.

Картина, яку вони побачили перед собою, могла будь-кого вразити. Пальці етнографа стискали шию юнака. Ноги Оскара майже не торкалися підлоги. Він звивався, намагаючись вирватися, та не міг звільнитися від цих смертельних обіймів. Яку ж це потрібно було мати силу, щоб підняти в повітря шістнадцятирічного хлопця?

Еліза поспіхом засвітила лампу. Зблиснула іскра, спалахнув газ.

— Господи, твоя воля!

Гумбольдт позадкував. Шарлотта затиснула обома руками рот, а Еліза скрикнула, неначе злякана пташка.

Те, що вони побачили при світлі газової лампи, неможливо описати словами. Нижня щелепа Беллхайма звисала мало не до грудей, а з широко роззявленого рота виповзало, звиваючись, щось страшне. Віддалено воно нагадувало величезний язик, що був завтовшки з руку і довгий, неначе велика змія. Цей «язик» пожадливо тягнувся до обличчя Оскара. Він зблискував, неначе був зроблений зі скла, і роздвоювався на кінці, утворюючи пару тонких рухливих щупалець, які вже проникли в ніздрі юнака невідомо навіщо.

Зрозуміло було тільки одне: Рихардом Беллхаймом заволоділо жахливе створіння, а тепер воно намагалося захопити й Оскара.

— Усі назад! — Гумбольдт вихопив свій ціпок-шпагу, і на страхітливого супротивника обрушився могутній удар.

Клинок легко розітнув скляну змію на дві частини. Звиваючись і корчачись, вона з шипінням упала на підлогу. Звук був такий, ніби на розжарену плиту хлюпнули водою. І одразу кабінет сповнився неймовірного смороду.

Те, що лежало на підлозі, ще раз вигнулося, затремтіло й перетворилося на хмаринку диму. На паркеті залишилася тільки жменя піску.

Беллхайм відскочив. Він відпустив хлопця, й Оскар упав на підлогу, кашляючи та хапаючи ротом повітря. Йому знадобилося чимало часу, щоб відновити дихання, і перше, що зробив хлопець, — поквапився забратися геть. Беллхайм тим часом продовжував стояти нерухомо, а потім посунув на Гумбольдта. Обличчя етнографа нагадувало страхітливу маску: рот був широко роззявлений, руки з покорченими пальцями хижо простягнуті вперед.

— Припини, Рихарде, — твердо промовив Гумбольдт. — Це скоро минеться. Я вже прикінчив паразита.

Та етнограф, здавалося, не чув ані слова. В його очах світилося шалене полум’я, а сам він продовжував невідворотно насуватися на колишнього друга.

— Зупинися! Не роби цього! — Гумбольдт витягнув руку, і вістря шпаги торкнулося грудей Беллхайма. — Рихарде, прошу тебе!

Шарлотта тим часом із жахом стежила за тим, що відбувається зі шкірою на обличчі та шиї етнографа. Спочатку вона зблякла, а потім стала й зовсім прозорою. Минуло кілька секунд, і все його тіло зробилося ніби скляним.

Із горлянки Беллхайма вирвався моторошний регіт. Такий сміх не могла видавати людина. Він зробив іще один крок уперед, і вістря шпаги встромилося в його груди. Гумбольдт остовпів.

Шарлотта й хотіла б відвести погляд, та не змогла. Страх був таким великим, що вона продовжувала дивитися на все, що відбувається, не відриваючись і на мить. Наступної секунди клинок із хрускотом вийшов зі спини чоловіка.

Однак той продовжував реготати.

— Хто ти? — злегка затинаючись, запитав Гумбольдт. — Що ти собою являєш?