Скляне прокляття - Томас Тімайєр

деревини різних порід і прикрашено дрібними мушлями або коштовним камінням. Біля вікна в кутку височіла скульптура, вирізана з суцільного деревного стовбура. Сотні переплетених між собою людських фігур, які тримали в руках кошики та вази. Оскар дивився на неї зачаровано — ніколи в житті йому ще не доводилося бачити нічого схожого на це.

Дворецький запропонував їм зняти пальта і провів до просторого салону.

— Вельмишановні пані та панове: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і особи, які його супроводжують!

В салоні вже було десятків зо три гостей — чоловіки та жінки найрізноманітнішого віку. Перед Оскаром замиготіли мереживні сукні, жилети, окуляри в нікельованих оправах, крохмальні манжети, золоті годинникові ланцюжки. В невеликій суміжній кімнаті юрмилися чоловіки. Вони пили бренді й попихкували сигарами.

Наразі гамір у вітальні затих. Погляди всіх присутніх були прикуті до новоприбулих. Запанувала напружена тиша. Можна було почути навіть шипіння газових світильників.

Несподівано двері, розташовані праворуч, відчинилися, й до салону зайшла елегантно вбрана дама.

— З якої нагоди тут у вас така тиша? — із посмішкою запитала вона, але, помітивши нових гостей, просяяла:

— Герр Гумбольдт! Я й не чула, коли ви під’їхали.

Учений вклонився. Фрау Беллхайм простягнула йому руку для поцілунку.

— Безмежно рада вас бачити. І, звісно ж, фрейлейн Шарлотту. Сподіваюся, ми з нею матимемо можливість продовжити нашу перервану бесіду. — Вона обернулася до Елізи. — А ви, певно ж, фрау Моліна. Герр Гумбольдт багато розповідав мені про вас. Для мене величезне задоволення — познайомитися з вами!

— Будь ласка, називайте мене Елізою. Я не звикла, щоб до мене зверталися так офіційно. В таких випадках я починаю сумувати й почуваюся надзвичайно старою.

— Чарівно! Тоді й ви можете називати мене Гертрудою.

— Згодна! — Обидві жінки розсміялися.

Поява господині подіяла на всіх, хто був у вітальні, наче свіжий вітерець.

Потім пані Беллхайм перевела погляд на Оскара.

— Ласкаво прошу до нашої господи, молодий пане. Здається, ви — герр Веґенер?

Оскар, не знаючи до пуття, як йому слід поводитися в таких випадках, одразу ж, за прикладом свого батька, схопив руку жінки й поцілував.

— Як галантно! — сміючись, промовила фрау Беллхайм. — У вас чарівний син, герр Гумбольдт. Прийміть мої щирі вітання, — вона непомітно підморгнула досліднику. — А тепер, коли всі вже зібралися, не бачу жодних причин потерпати від спраги. Бертольде, чи всі гості мають що випити? Чудово! Я пропоную вам підняти келихи за здоров’я мого чоловіка, який повернувся додому після тривалої та виснажливої подорожі!

При цьому вона вказала на високого на зріст худорлявого й дуже серйозного чоловіка, який сидів біля самого каміну. Навколо нього зібралося кілька колег-науковців, і кожний прагнув побесідувати з дослідником. Проте думки чоловіка, здавалося перебували десь дуже далеко. Його погляд раз у раз пересувався з предмету на предмет, ніби він щось зосереджено розшукував. Складалося враження, що він весь час мерзне, незважаючи на сильний жар від натопленого каміну. Чоловік був блідим і ледве стримувався, щоб не тремтіти.

Оскар узяв у дворецького два келихи й підійшов до Шарлотти.

— Я приніс тобі фруктовий сік. Хочеш?

Кузина чарівно усміхнулася.

— Як галантно! — промовила вона, намагаючись копіювати інтонацію фрау Беллхайм, і взяла келих. — Ти просто неперевершений.

— Не мели дурниць, — Оскар відчув, що червоніє. — Ти ж добре знаєш, що це не так.

— Не будь таким вразливим, — усміхнулася кузина. — Я сказала це, не маючи на мислі нічого поганого. Мені здається, ти чудово тримаєшся.

Оскар ковтнув соку й почав розглядати велику кімнату й усіх присутніх по черзі. На Беллхаймі його погляд затримався. Щось невимовно дивне було в цій мовчазній і суворій людині. Та що саме, він не встиг зрозуміти, тому що до нього підійшла Шарлотта і тихо сказала:

— Дивовижно, чи не так? Ти лиш поглянь, як усі вони про нього дбають. А він поводиться так, ніби нікого з присутніх не впізнає.

— Але ж Гумбольдт казав, що сюди запрошено тільки найближчих друзів цієї родини?

— Так, і це мене дивує найбільше. Якби ти тільки бачив, як він розмовляв із Гумбольдтом після доповіді — неначе з незнайомцем.

— Можливо, це перевтома? Пригадую, я теж був не дуже-то жвавим після нашої останньої подорожі.

Шарлотта похитала головою.

— Навряд чи. Він повернувся вже досить давно. Боюся, що він має проблеми з психікою.

— Про що ти?

Дівчина знизала плечима.

— Я й сама нічого не розумію. Проте щось тут мені не подобається. На місці фрау Беллхайм я б теж стривожилася. До речі, ти не знаєш, бува, з якої причини в людей може змінюватися колір очей? Я маю на увазі дорослих, тому що в усіх новонароджених очі спочатку молочно-блакитні.

Оскар спохмурнів.

— Дивне запитання. Чому ти вирішила, що я знаюся на цьому?

Шарлотта пригубила сік і похитала головою:

— Ти багато чого бачив у своєму житті. Можливо, хтось розповідав тобі про подібні речі.

— Ніколи не чув нічого такого. Якось навіть моторошно стає…

Шарлотта кивнула. Вона хотіла ще щось додати, але тут у дверях виникла домоправителька з дзвіночком у руках. У салоні пролунав мелодійний дзвін, який заглушив усі голоси.

— Шановні пані та панове! Запрошую вас до їдальні. Вечерю подано!

9

Стіл було розкішно сервіровано. Коштовна порцеляна, срібні ножі та виделки й кришталеві келихи виблискували у світлі численних різдвяних свічок. Поряд із кожним місцем лежало меню із зазначенням