Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Не знаю, що й відповісти. Правду кажучи, все це мене дуже непокоїть, адже Рихард — мій давній друг. Що ж, я приймаю ваше запрошення. Те, що я бачив сьогодні ввечері, просто неможливо собі пояснити. І я не виключаю, що мені вдасться дещо з’ясувати.

— Дякую! Дуже дякую! Ви навіть не можете собі уявити, наскільки це важливо для мене.

— Гадаю, дякувати зарано. Адже ми поки що не знаємо, що робити й у якому напрямку рухатися. Результат може виявитися набагато гіршим, ніж ми очікуємо. Скажіть, а чи можу я поставити вам іще одне, останнє запитання?

— Звісно!

— Якого кольору очі у вашого чоловіка?

Фрау Беллхайм замовкла, а потім на вустах у неї з’явилася легка усмішка.

— Світло-карі. Теплі, сяючі очі кольору ліщини.

— Я сказав би те ж саме, оскільки чудово пам’ятаю колір його очей. Ми ж колись досить довго жили з ним в одній кімнаті.

— Ну то й що ж?

— Справа в тому, що очі в людини, яку ви називаєте своїм чоловіком, зелені. Смарагдово-зелені, кольору свіжої трави.

У той самий час у Нью-Йорку

Макс Пеппер стурбовано поглянув на північ. На П’ятій авеню до самого Центрального парку панував повний гармидер. Візок броваря, який поволі їхав десь футів за триста попереду, заїхав у кучугури й перекинувся. Кількасот літрів пива вилилося на щільно притоптаний сніг, і від цього він перетворився на величезну пивну ковзанку. Екіпажі, візки та омнібуси буксували на кризі й зупинялися уздовж і впоперек вулиці, загороджуючи проїзд. Візники, пішоходи й полісмени тим часом сперечалися про те, хто винен і що робити, проте так і не могли дійти згоди щодо того, хто має відповісти за це неподобство й кого слід за це покарати. Ніби від цього щось змінилося б! Гамір і лайки не затихали, незважаючи на те, що на вулиці почалася справжня хурделиця.

Годі було й сподіватися хоч трохи просунутися вперед. Макс поспішав на важливу зустріч і не міг затримуватися. Він визирнув на вулицю. Звідси було вже навіть видно вдалині будівлю «Глобал Експлорер» на перехресті П’ятдесят восьмої вулиці та Іст-авеню. Фірмовий логотип знаменитого журналу, гігантська буква «X», яскраво сяяв у блідому небі сотнями модернових електричних ламп, а десятки прапорів, що оточували величезний глобус, обважніли від снігу.

Іще раз глянувши в заледеніле віконце кеба, Макс прийняв рішення. Він вискочив із екіпажу в пронизливу вуличну холоднечу і швидко попростував уздовж довгого ряду крамничок і ресторанчиків. Дорога виявилася слизькою, а гладенькі шкіряні підошви його черевиків аж ніяк не підходили для зими, а тим більше, для пивної криги. І все ж йому вдалося подолати ті півтора кілометри, що залишалися до офісу «Глобал Експлорер», і жодного разу не впасти. Лише забігаючи нагору широкими сходами, що вели до головного входу, він послизнувся, проте вчасно схопився за перила.

Кабінети редакторів були розташовані на другому поверсі, й Макс трохи захекався, поки піднявся туди. На щастя, двері до зали засідань усе ще були відчинені. Їхній шеф, Альфонс Т. Вандербільт, раз і назавжди наказав зачиняти їх точно в момент початку засідань, тому співробітники, які чомусь запізнилися, змушені були тинятися коридорами й чекати прочуханки, якій незмінно піддавав їх суворий керівник. Після трьох запізнень співробітника негайно звільняли з посади. Тому для того, щоб хоч трохи затриматися і з’явитися невчасно, слід було мати досить вагомі підстави.

Однак сьогодні справа виглядала дещо інакше. Макс одразу ж помітив Алоїзіуса Вінкельмана, камердинера Вандербільта, котрий навіть не намагався зачинити важкі дубові двері конференц-залу.

Дуже дивно!

Не знаючи, що йому тепер робити, Вінкельман стовбичив біля входу і знічев’я полірував власним рукавом латунну клямку дверей. Макс прокрокував повз нього до конференц-залу й делікатно кахикнув. Лише після цього він почув, як клацнула клямка дверного замка.

Стрілка годинника на стіні показувала сімнадцять хвилин на шосту, а нараду було призначено на п’яту. Вандербільт стояв біля вікна, дивлячись на засніжений Нью-Йорк. Щоразу, побачивши огрядне тіло і лису, неначе більярдна куля, голову газетно-журнального магната, Макс уявляв собі величезне немовля, вбране в діловий твідовий костюм. Проте це враження було оманливим. Вандербільт мав яскравий холеричний темперамент, і ледве Макс увійшов до залу, обернувся й уїдливо втупився в нього поверх окулярів у золотій оправі.

— Нарешті, ви прийшли, Пеппере, — зловісно промовив шеф, при цьому його подвійне підборіддя докірливо підстрибнуло. — Вам відомо, що ви знову спізнилися?

Макс умостився на своєму місці й поставив поряд із собою портфель. Свинячі очиці шефа супроводжували кожен його рух.

— Ну скажіть, що я маю з вами робити?

Макс міркував, чи не розповісти йому про аварію на П’ятій авеню, проте вирішив, що краще буде промовчати. Такі пояснення не мали тут ніякої сили. На губах Вандербільта з’явилася усмішка.

— Можливо, вам це відомо, містере Босуелл?

Макс здивовано глянув у той бік, куди дивився шеф. Спершу йому здалося, що вони в залі самі, та наразі стало зрозуміло, що це помилка. В тіні книжкової шафи стояв високий на зріст чоловік, тримаючи в руках енциклопедію. Після слів Вандербільта він поставив книжку на полицю й підійшов до них.

Сиві пасма у волоссі, сива борода, вельветовий піджак і сині техаські штани. На обличчі, порізаному глибокими зморшками, сяють насмішкуваті сині очі.

— Привіт, Максе!

Макс здивовано скинув брови вгору.

— Гаррі?

— Так, це я, друже мій!

Чоловік ступив до редактора і сердечно його обійняв. У Макса одразу полегшало на душі. Гаррі Босуелл — фотограф і його давній приятель. Макс побував разом із ним у Південній Америці, та відтоді вже давно не зустрічав. Здається, Гаррі виконував якесь замовлення на