Скляне прокляття - Томас Тімайєр
— Шарлотти й мене?
— Можливо, тобі не дуже приємно зачіпати цю тему, — правив далі вчений. — Гадаю, що я в цьому не помиляюся. Проте побалакати з тобою — це мій обов’язок, і я виконаю його. Як старший друг, та, перш за все, — як твій батько.
— І… і в чому ж тут справа? — Оскар раптом спітнів від хвилювання.
— Я встиг помітити, що ви з Шарлоттою не байдужі одне до одного. Ваші почуття дещо більші, ніж товариські. Я помітив це ще в Перу і протягом нашої подорожі до Палацу Посейдона. Але під час інциденту з Беллхаймом це виявилося особливо яскраво. — Він відкашлявся. — Я не обговорював цього з Елізою, тому що існують такі речі, на які вона дивиться дещо інакше, ніж я.
У Оскара пересохло в роті.
— Відчуваю, що вас вабить одне до одного, — вів далі Гумбольдт. — Я довго думав, чи варто мені втручатися, та після новорічної ночі вважаю, що таки слід…
— Що ти маєш на увазі?
Обличчя вченого сховалося за черговою хмаринкою диму.
— Не клей дурника. Ти чудово розумієш, про що я. Танці, чуттєві доторки, обмін поглядами… Бачив би ти, яке обличчя було в Шарлотти, коли вона дивилася на твою бійку з Беллхаймом! Ще трохи, й вона сама б кинулася на нього з кулаками.
У Оскара злегка запаморочилося в голові. Навіщо батько втручається в це? Адже він і сам досі не розуміє, що насправді відбувається між ним і Шарлоттою. В тому, що він сам закоханий, не було жодних сумнівів, а ось стосовно Шарлотти хлопець зовсім не був упевнений. Вона набагато краще вміла приховувати свої почуття.
— Батьку, ти знаєш, як я тебе поважаю… — стиха промовив він. — Проте, мені здається, що це стосується тільки мене й Шарлотти.
— Тепер уже не зовсім, — Гумбольдт сумно усміхнувся. — Поки її мати в санаторії, я маю подбати про дівчину, адже я — найближча для неї людина. Ця інформація стосується тебе й усіх наших близьких. Тож як відповідальна особа я вважаю своїм обов’язком застерігати вас від усіляких дурощів.
«Он, виходить, як, — подумав Оскар. — Тепер, офіційно ставши моїм батьком, він упевнився, що може диктувати мені, кого любити, а кого ні!». А чи потрібна йому ця жорстка опіка? Якщо такими будуть наслідки цього всиновлення, то — звиняйте, він не згоден!
Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.
— Тобі, звісно, непросто з цим змиритися, — м’яко промовив він. — Та я бажаю вам обом лише добра. Я зовсім не уявляю собі, як саме має поводитися батько. Досі протягом кількох десятиліть я жив спокійно, займаючись своїми дослідженнями та винаходами й не відаючи про твоє існування. А зараз маю не лише сина, але й дочку. Це і справді несподівано! Гадаю, ти й сам розумієш, що ситуація непроста, навіть для мене, проте ми не повинні її заплутувати ще більше.
— Не знаю навіть, що й казати, — Оскар страшенно почервонів, горло перехопило спазмом, і він ледве ворушив язиком. — Гадаю, Шарлотті я не дуже-то подобаюсь, — пробурмотів він. — Після новорічної ночі вона мене просто уникала. Весь час проводила на горищі, а якщо я намагався поговорити з нею, відмовчувалася й тікала.
— Насправді? — здивувався Гумбольдт. — А я й не знав. Мені дуже шкода, проте це інша справа. Та що їй знадобилося на горищі?
— Навіть не уявляю, — видушив із себе Оскар. — Можливо, це пов’язане з листом, який вона нещодавно отримала. Одного разу я бачив її сумною і зарюмсаною. — Він і сам ледве стримував сльози — спроба якось приборкати свої почуття виявилася невдалою. — Коротше кажучи, останнім часом ми майже не розмовляли й не бачилися сам на сам, — підсумував він.
Учений знову потер підборіддя.
— Дуже дивно. Що ж, гаразд, розберемося з цим, коли повернемося в Берлін. — Він полегшено зітхнув. — Якщо вже так, то я можу бути спокійним, що справи не зайшли аж надто далеко. А то за вами, молодими, не встежиш. Щойно, здається, тільки поглядами обмінювалися, аж тут, гляди, вже й поцілунки тобі, й обійми, і все таке інше. І оком змигнути не встигнеш… — Він ніяково закашлявся. — Ти, звісно, розумієш, що я не маю ніякого досвіду в подібних справах, проте мені добре відомо, чим усе це може закінчитися. І не дивися на мене так розчаровано — на світі є ще й інші дівчата. Ти хлопець гарний і розумний, тож, гадаю, з цим проблеми не буде, — він із змовницьким виглядом глянув на Оскара. — А як стосовно Лєни? Мені здається, що ти їй подобаєшся. Вона тобі весь час так усміхається!
— Лєна… — зневажливо кинув Оскар. — Але ж вона ще зовсім дитина!
Хай йому грець, невже батько і справді вважає, що він здатний вмикати й вимикати свої почуття, неначе якийсь електричний прилад у його лабораторії? І навіщо він згадав про Лєну? Це просто глузування якесь. Але, хай там як, а він не має аж ніякого бажання продовжувати цю бесіду. Годі з нього!
— Сподіваюся, це все, що ти хотів мені сказати? — запитав юнак.
— Все, — Гумбольдт наостанок пихнув люлькою й підійшов до краю палуби, щоб витрусити з неї попіл.
Оскар підвівся й мовчки попростував на корму.
17Йатиме, нарешті, ступила на територію Заборонного міста. Навколо височіли самі руїни. Темні, вкриті плямами лишайнику глиняні будівлі з високими дахами, які, здавалося, повторювали своїми обрисами скелі золотавого пісковику, що височіли на обрії. У темних прорізах вікон зяяла пустка. Неначе сліпі очі, вони стежили, як тендітне самотнє дівчисько, озброєне лише дрючком, у супроводі скаліченого собаки невідомої породи крокує вулицями міста, яке люди покинули багато століть тому.
Чим далі дівчинка заходила, тим виразніше розуміла, що своє ім’я це місце