Талiсман - Стівен Кінг

— Я бачив, — відповів хлопчик. Він досі тремтів від нової інформації, яку мама випадково повідомила йому.

— Хочеш поснідати? Мені не вдалося ще раз змусити себе попоїсти в тому готелі.

Біля них вигулькнула офіціантка.

— Юначе? — запитала вона, піднімаючи нотатник для замовлень.

— Звідки ти знала, що я знайду тебе тут?

— А куди ще тут можна піти? — логічно поцікавилася матір і звернулася до офіціантки: — Принесіть йому тризірковий сніданок. Він щодня росте на дюйм.

Джек обперся об спинку стільця. І як же йому почати?

Матір зацікавлено зиркнула на нього, і він почав — він мав почати саме зараз:

— Мамо, якби мені ненадовго довелося піти, з тобою все було б гаразд?

— Що ти маєш на увазі — «все гаразд»? І що ти маєш на увазі — «ненадовго піти»?

— Чи змогла б ти… Тобто чи не буде в тебе проблем із дядьком Морґаном?

— Я можу дати раду старому Слоуту, — відповіла вона з натягнутою посмішкою. — У будь-якому разі, певний час я можу давати йому раду. До чого це все, Джекі? Ти ж нікуди не збираєшся.

— Я маю це зробити, — сказав він. — Справді.

Тоді він збагнув, що скидається на дитину, яка випрошує іграшку. На щастя, підійшла офіціантка з тостами на підставці й бокатою склянкою томатного соку. На мить він відвів погляд, а тоді побачив, як мама намащувала на трикутничок тосту джем із горнятка на столі.

— Я маю піти, — сказав він.

Мама дала йому тост. Її обличчям промайнуло відлуння якоїсь думки, але вона промовчала.

— Мамо, можливо, певний час ти мене не побачиш, — вів далі Джек. — Я спробую тобі допомогти. Саме тому я маю піти.

— Допомогти мені? — перепитала вона, і Джек припустив, що її холодна недовіра на сімдесят п’ять відсотків була справжньою.

— Я хочу спробувати врятувати тобі життя, — відповів хлопчик.

— І це все?

— Я можу зробити це.

— Ти можеш урятувати мені життя. Дуже цікаво, малюче Джекі; із цього можна було б зробити шоу для суботнього прайм-тайму. Ніколи не думав про укладання сітки телепередач? — Вона відклала вимащений у червоний колір ніж й насмішкувато розширила очі; але під маскою навмисного нерозуміння Джек розгледів дві речі. Відблиск її страху та незначну, ледь уловиму надію на те, що він, можливо, і справді зможе щось зробити.

— Навіть якщо ти мені заборониш, я все одно це зроблю. Тож краще було б, якби ти дозволила.

— О, та це просто чудова угода. Особливо зважаючи на те, що я зовсім не тямлю, про що ти говориш.

— Гадаю, все ж таки тямиш — гадаю, ти маєш певні здогади, мамо. Бо тато точно зрозумів би, про що я кажу.

Її щоки почервоніли, а вуста заціпилися до тонкої смужки.

— Це настільки несправедливо, що аж ницо, Джекі. Ти не можеш використовувати те, про що Філіп міг би знати, проти мене.

— Те, що він знав, а не те, що він міг би знати.

— Те, що ти верзеш, — лайно собаче, синку.

Офіціантка, що ставила перед Джеком тарілку з яєчнею-бовтанкою, смаженою картоплею по-домашньому та сосисками, гучно зітхнула. Коли вона продефілювала геть, мати стенула плечима.

— Здається, я не здатна підібрати правильний тон для спілкування з персоналом тут. Але собаче лайно є собаче лайно, цитуючи Ґертруду Стайн[44].

— Я збираюся врятувати тобі життя, мамо, — повторив він. — І мені доведеться здолати довгий шлях, аби знайти дещо і принести назад, щоб вилікувати тебе. І саме це я збираюся зробити.

— Мені б хотілося знати, про що ти говориш.

Звичайнісінька собі розмова, мовив Джек сам до себе: така ж банальна, як коли ти просиш дозволу провести кілька ночей у будинку друга. Він розрізав навпіл сосиску та поклав один шматок собі у рот. Мама напружено дивилася на нього. Розжувавши та проковтнувши сосиску, Джек засунув у рот повну виделку яєчні. Пляшка Спіді каменюкою притискалася до його сідниць.

— А мені б хотілося, щоб ти чинила так, ніби чуєш мої маленькі ремарки, якими б дурнуватими вони не були.

Джек флегматично проковтнув яєчню і поклав у рот солоний шматочок хрусткої картоплі.

Лілі поклала руки на коліна. Чим довше Джек мовчатиме, тим уважніше вона слухатиме його потім. Він удавав, що зосередився на сніданку — яйця-сосиска-картопля, сосиска-картопля-яйця, картопля-яйця-сосиска, — аж доки не відчув, що зараз мама закричить на нього.

«Батько називав мене Джеком-Мандрівником, — подумав він. — І це правильно; як я сам розумію, це правильно».

— Джеку…

— Мамо, — сказав він. — Бувало так, що тато телефонував тобі звідкілясь здалеку, хоча ти знала, що в той момент він мав бути в місті?

Вона здійняла брови.

— І чи не заходила ти часом, е-е-е, в кімнату, бо гадала, що він там, може, навіть знала, що він там — але тата там не було?

Нехай вона поміркує про це.

— Ні, — відповіла вона.

Вони обоє дозволили цьому категоричному запереченню піти в небуття.

— Майже ніколи.

— Мамо, це навіть зі мною траплялося, — мовив Джек.

— Завжди було якесь пояснення, ти ж знаєш, що було.

— Тато — і це вже ти знаєш — завжди вмів непогано пояснювати. Особливо те, що, по правді, неможливо пояснити. Він був дуже вправним у цьому. І це одна з причин, чому він був таким хорошим агентом.

Вона знову змовкла.

— Гаразд, я знаю, де він був, — вів далі Джек. — Я вже там бував. Я був там сьогодні зранку. І якщо я знову туди піду, то можу спробувати врятувати тобі життя.

— Моє життя не потрібно рятувати ні тобі, ні комусь іншому, — прошипіла матір.

Джек поглянув на свою порожню тарілку та щось пробурмотів.

— Що ти там кажеш? — відкарбувала вона.

— Я сказав: гадаю, потрібно. — Їхні очі зустрілися.

— Припустімо, я запитаю, яким чином ти пропонуєш рятувати моє життя, якщо на те пішло.

— Я не можу відповісти. Бо насправді ще сам не все розумію. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай мені шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень.

Вона звела брови.

— Може, й довше, — визнав він.

— Ти достоту з’їхав