Талiсман - Стівен Кінг
Хлопчику ледь-ледь вчувався чистий мідний гул багатьох труб, що злилися в єдиний звук, і без жодної на те причини подумав про матір.
Джек на мить поглянув на північ, у тому напрямку, у якому йшов. Звук приваблював його, наповнював нечітким відчуттям нагальності. Це нагадувало, подумав він, голод за чимось специфічним, чимось, чого ти вже давно не куштував, — морозивом, картопляними чіпсами, можливо, таким. Ти не знаєш напевно, поки не побачиш це, а до того є тільки потреба без назви, яка не дає тобі спокою, нервує тебе.
Він бачив на тлі неба прапорці та вершину того, що могло бути величезним наметом, павільйоном.
«Там, де розташована Альгамбра», — подумав Джек, і тут чайка закричала. Хлопчик обернувся і з тривогою помітив, що між ними залишилося менше ніж шість футів. Дзьоб чайки знову розтулився, демонструючи своє брудно-рожеве нутро. Джек згадав учорашній день і ту, іншу, чайку, яка швиргонула молюска на скелю, а потім так само, як і ця, витріщилася на нього. Пташка щирилася — він був певен цього. Коли вона підскочила ближче, Джек відчув гидотний сморід, що огортав її, — дохла риба та зогнилі водорості.
Чайка зашипіла на нього та знову махнула крилами.
— Забирайся звідси, — голосно сказав Джек. Серце швидко качало кров, у роті пересохло, але він не хотів, щоб його лякала якась чайка, хай навіть велика. — Забирайся!
— Ати ааааааєєєєє еееккк… ати аєєєєєє…
Мати вмирає, Джеку.
Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуваті лапи рвали траву, дзьоб розтулявся і стулявся, чорні очі втупилися в Джека. Заледве розуміючи, що він робить, Джек підняв зелену пляшку та випив.
І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, — маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» — повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.
Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.
Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.
«Це все ягоди, — подумав він. — Якби не ягоди, мене б достоту знудило».
Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок — це два фути. Ні, для певності — хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…
Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.
У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.
— Господи Ісусе, — прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.
5
— Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!
Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд — голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем — і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.
Він повернув до бордюру, розігнав двигун на повну (Гум! Гум! Гум-гум-гум!), а тоді приспав його (Хаххххххх…). Негр швидко вистрибнув із кабіни.
— З тобою все гаразд, Джеку?
Джек простягнув пляшку Спіді.
— Твій магічний сік — справжня погань, — мляво сказав хлопчик.
Спіді ображено глянув на нього… а тоді всміхнувся.
— А хто тобі сказав, що мікстура неодмінно має бути смачною, Джеку-Мандрівнику?
— Мабуть, ніхто, — відповів Джек. Він відчував, що сили — повільно, у міру того як минає нудотне відчуття дезорієнтації, повертаються до нього.
— Тепер ти віриш мені, Джеку?
Хлопчик кивнув.
— Ні! Так не піде. Скажи це вголос.
— Території. Вони існують. Вони справжні. Я бачив… пташку… — Тут він замовк і весь затремтів.
— Яку ще пташку? — різко перепитав Спіді.
— Чайку! Величезну, чорти б її забрали, чайку. — Джек затряс головою. — Ти просто не повіриш у це. — Він замислився, а тоді додав: — Ні, ти якраз повіриш. Інші навряд чи, а от ти — повіриш.
— Вона говорила? Багато з них там уміють це. Говорять переважно безмозкі. І деякі з їхніх балачок мають сенс… але вони злі та майже завжди брешуть.
Джек кивав. Коли він слухав Спіді, який розповідав про всі ці речі так, наче вони були абсолютно зрозумілими та логічними, йому ставало легше.
— Та, гадаю, говорила. Але це було як… — він добряче замислився. — У Лос-Анджелесі, у школі, куди ми з Річардом ходили, був хлопчик на ім’я Брендон Левіс. У нього був якийсь дефект вимови, і коли він говорив, ми заледве його розуміли. Пташка була така сама. Але я знаю, що вона сказала. Вона сказала, що моя мама вмирає.
Спіді обняв Джека за плечі, і вони трохи посиділи на бордюрі, не зронивши ані слова. Худезний і блідий портьє «Альгамбри», що постійно підозрював усіх живих істот на планеті, вийшов на вулицю з великою пачкою конвертів. Спіді та Джек спостерігали, як він іде до рогу Аркадія-авеню та Біч-Драйв, щоб опустити листи в поштову скриньку. Чоловік повернувся, пильно зиркнув на Джека та Спіді, а тоді вийшов на головну дорогу до «Альгамбри». Маківка його голови ледь виднілася над густим прямокутним живоплотом.
Виразно почулося, як відчинилися і зачинилися масивні вхідні двері, і Джека вразила осіння спустошеність цього місця. Дикі, безлюдні вулички. Довгий пляж із порожніми цукрово-білими дюнами. Порожній парк розваг зі
