Талiсман - Стівен Кінг

Джек більше не міг лишатися в кімнаті. Він зіскочив з ліжка й повернувся в коридор, зачиняючи за собою двері. Ступивши кілька кроків, хлопчик розвернувся, знову підійшов до дверей і відчинив їх своїм ключем. Прочинив десь на дюйм, а тоді рушив назад до ліфтів. Може бути, що вона пішла без ключа: до крамнички у вестибюлі чи в газетний кіоск — узяти газету або журнал.

Ага, звісно ж. Він не бачив, аби вона брала до рук газету з початку літа. А всі новини, які цікавили її, повідомляли по внутрішньому радіо.

Тоді вона пішла на прогулянку.

О так, зробити зарядку та добре подихати. Або зайнятися спортивною ходьбою: певно, Лілі Кавано раптом організувала собі стоярдовий забіг. Поставила на пляжі бар’єри й готується до наступних Олімпійських ігор…

Коли ліфт привіз Джека у вестибюль, він зазирнув до крамнички, у якій статечного віку білявка з того боку прилавка глянула на нього поверх окулярів. Іграшкові тварини, крихітний стос тонких газет, полиця з ароматизованими гігієнічними помадами. Журнали «Піпл», «Ас» та «Нью-Гемпшир меґезін» стирчали з кишеньок у настінному стенді.

— Даруйте, — мовив Джек і пішов геть.

Він зловив себе на тому, що витріщається на велику миршаву папороть біля бронзової таблички… «почала хворіти і, певно, скоро помре».

Жінка в крамничці прочищала горло. Джеку подумалося, що він, очевидно, кілька хвилин роздивлявся ті слова Деніела Вебстера.

— Так? — запитала жінка за ним.

— Даруйте, — повторив Джек і повернувся в центр вестибюля. Мерзенний клерк повів бровою, а тоді відвернувся вбік і втупився в безлюдний сходовий просвіт. Джек примусив себе наблизитися до чоловіка.

— Містере, — сказав він, опинившись біля столу. Портьє вдавав, ніби намагається пригадати столицю Північної Кароліни чи основну статтю експорту Перу. — Містере. — Чоловік набурмосився: він уже майже знайшов відповідь, його не можна турбувати.

Портьє грав на публіку, і Джек про це знав, тому продовжував наполягати:

— Будь ласка, скажіть, чи можете ви мені допомогти.

Зрештою, чоловік вирішив глянути на нього:

— Залежить від того, яка допомога тобі потрібна, синку.

Джек свідомо вирішив проігнорувати приховані кпини.

— Ви не бачили, моя мама виходила останнім часом?

— Останнім часом — це коли? — Тепер глузування стало майже явним.

— Чи не виходила вона на вулицю? Це все, про що я запитую.

— Боїшся, що вона бачила, як ви зі своїм любчиком трималися за ручки?

— Господи, яке ж ти мурло, — відповів Джек, сам дивуючись, що вимовив таке. — Ні, не боюся. Я лише цікавлюся, чи не пішла вона кудись, і якби ти не був таким мурлом, то сказав би мені. — Кров прилила хлопчику до обличчя, і він збагнув, що стиснув руки в кулаки.

— Ну гаразд, вона виходила, — сказав портьє, відступаючи до скриньок із кореспонденцією. — Стежив би ти за язиком, хлопче. Краще б тобі вибачитися переді мною, маленький містере Сойєр. У мене теж є очі. І я багато чого знаю.

— Ти керуй язиком, а я керуватиму справами[42], — сказав Джек, поцупивши цю фразу зі старих батькових платівок.

Може, вона й не дуже пасувала до ситуації, однак тої миті сама з’явилася на язику, і портьє вражено закліпав.

— Можливо, вона в садах, я не знаю, — похмуро додав чоловік, та Джек уже підходив до дверей.

Улюблениці автокінотеатрів і Королеви «бешок» не було ніде в широких садах біля готелю: та він і знав, що не знайде маму там, бо не бачив її, коли повертався. До того ж Лілі Кавано достоту не блукала б там: це пасувало їй не більше, ніж ставити бар’єри на пляжі.

Кілька машин котилося вниз по Променад-авеню. Високо в небі скрикнула чайка, і Джекове серце стиснулося.

Хлопчик провів рукою по волоссю, а тоді подивився в обидва боки залитої сонячним світлом вулиці. Може, її зацікавив Спіді — певно, вона просто захотіла дізнатися, хто цей новий друг її сина, тому пішла до парку розваг. Та Джек не уявляв її в «Дивосвіті Аркадії», як і не уявляв на мальовничій прогулянці в садах. Тому він обрав менш звичний напрямок — до міста.

Відділена від території «Альгамбри» високим живоплотом, крамничка «Чай і варення Аркадії» була першою в ряду різнобарвних магазинчиків. Після Дня Праці тільки вона та «Ліки Нової Англії» лишалися відчиненими. Джек затримався на мить на вкритому тріщинами тротуарі. Улюблениця автокіно не дуже любила кав’ярні, не кажучи вже про забігайлівки. Та оскільки це було перше з місць, де хлопчик сподівався знайти її, він рушив тротуаром та зазирнув у вікно.

На касі сиділа жінка з високо зібраним волоссям і палила. Офіціантка в рожевій віскозній сукні притулилася до дальньої стіни. Джек не бачив відвідувачів. А тоді за одним зі столиків з боку «Альгамбри» він помітив, як літня пані піднімає горнятко. Якщо не зважати на персонал, вона була єдиною. Джек бачив, як старенька обережно поставила чашку назад на блюдце, дістала із сумки цигарку — і раптом із болем збагнув, що то його мама. За мить старечий образ зник.

Але Джек запам’ятав його: так, ніби він дивився на неї крізь біфокальні окуляри[43] й бачив і Лілі Кавано-Сойєр, і тендітну літню жінку в одному тілі.

Джек прочинив двері м’яко, але дзвоник усе одно задзеленчав — і хлопчик знав, що це неминуче. Білява жінка на касі кивнула й усміхнулася. Офіціантка випросталася й розрівняла поділ сукні. Мама глянула на нього зі щирим здивуванням, а тоді приязно й привітно всміхнулася.

— Що ж, Подорожній Джеку, ти вже такий високий, що скидався на батька, коли зайшов сюди, — промовила вона. — Часом я забуваю, що тобі лише дванадцять.

3

— Ти назвала мене «Подорожнім Джеком», — сказав він, відсунувши стілець і плюхнувшись на нього.

Її обличчя було надзвичайно блідим, а темні плями під очима нагадували синці.

— Хіба батько не називав тебе так? Я щойно подумала про це — ти ж цілий ранок сьогодні на ногах.

— Він називав мене Подорожнім Джеком?

— Якось так… справді називав. Коли ти був зовсім крихітним. Джек-Мандрівник, — упевнено сказала вона. — Саме так. Він називав тебе Джеком-Мандрівником, коли ми бачили, як ти ганяв моріжком. То було смішно. Між іншим, я не зачиняла двері. Не знала,