Талiсман - Стівен Кінг

— Ти тут хтось на кшталт поліціянта, так?

Паркус кивнув.

— Ти б назвав мою посаду Генеральний Суддя і Лорд Верховний Кат в одній особі. Ось так воно тут. — Паркус поклав міцну теплу руку Джекові на голову. — Ну, а там я просто собі гуляка, що ходить з місця на місце, виконує невигадливу роботу і наспівує собі під ніс усілякі мелодійки. І часом, повір мені, друге мені подобається значно більше

Він знову всміхнувся, і цього разу це був Спіді.

— І ти бачив того типа час від часу, Джекі. Агась, час від часу то там, то сям. У торговельному центрі, наприклад, або в парку.

Він підморгнув Джекові.

— Але ж Спіді… погано почувається, — сказав Джек. — На що б він не хворів, а Талісман це не вилікував.

— Спіді старий, — відповів на те Паркус. — Він мій ровесник, однак твій світ зробив його старшим за мене. І все одно в нього попереду ще кілька років. Може, й чимало. Не переймайся, Джеку.

— Обіцяєш? — запитав Джек

Паркус посміхнувся.

— Агась.

Джек втомлено всміхнувся йому у відповідь.

— Тож ви з другом рушаєте на схід. Ідіть, доки не нарахуєте, що пройшли п’ять миль. Перейдете через ці низенькі пагорби, і тоді все буде гаразд — легко йтиметься. Шукай велике дерево — найбільше бісове дерево, яке тобі доводилося бачити. Джеку, підійди до того великого старого дерева, візьми Річарда за руку і перенесися назад. Ви опинитеся прямісінько біля велетенського червоного дерева, у стовбурі якого продірявлено тунель для дороги. То буде Сімнадцята дорога, і ви опинитеся на околиці маленького містечка у Північній Каліфорнії під назвою Сторівілль. Зайдіть у містечко. Там біля світлофора розташувалася автозаправка «Мобіл».

— А тоді?

Паркус знизав плечима.

— Не знаю напевне. Можливо, Джеку, ти зустрінеш когось знайомого.

— Але як ми потрапимо до…

— Тсс, — сказав Паркус і поклав руку Джекові на чоло.

Його мама робила так, коли він був

(«Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий от джаз. Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову».)

дуже маленьким.

— Досить запитань. Гадаю, все буде добре з тобою і Річардом.

Джек ліг на землю. Він поклав чорну кулю на згині руки. Хлопчику здавалося, ніби до його повік причеплено по шлакобетонному блоку.

— Ти був чесним і сміливим, Джеку, — сказав Паркус зі спокійною серйозністю. — Мені б хотілося, щоб ти був моїм сином… я вражений твоєю сміливістю. І твоєю вірою. Багато людей у багатьох світах завдячують тобі. І, гадаю, тим чи іншим чином більшість із них відчувають це.

Джек спромігся всміхнутися.

— Залишся ненадовго, — промовив він.

— Гаразд, — сказав Паркус. — Доки ти не заснеш. Не переймайся, Джеку. Ніщо не завдасть тобі шкоди тут.

— Мама завжди казала…

Але сон здолав хлопчика до того, як він устиг завершити думку.

4

Якимось таємничим чином сон не відпускав його навіть наступного дня, коли він начебто прокинувся. А може, то був зовсім не сон, а певна захисна властивість мозку, яка сповільнювала увесь день і перетворювала його на сон. Вони з Річардом, котрий був так само повільним і обережним, стояли біля найвищого дерева у світі. Навколо них мерехтіли прозорі сонячні промені. Навіть десять дорослих чоловіків, взявшись за руки, не могли б обхопити його. Велетенське унікальне дерево тягнулося увись. У лісі високих дерев воно видавалося Левіафаном, справжнім прикладом територіальної розкоші.

«Не переймайся», — казав Паркус, навіть коли він ладен був ось-ось зникнути, неначе Чеширський Кіт[278]. Джек закинув назад голову, щоб подивитися на верхівку дерева. Хоч він і не усвідомлював цього, але насправді почувався емоційно виснаженим. Велич дерева породжувала у ньому лише відгомін здивування. Джек доторкнувся долонею до, на диво, гладенької кори. «Я вбив чоловіка, який убив мого батька», — мовив він сам до себе і стиснув другою рукою темну і на перший погляд мертву кулю Талісмана. Річард витріщався на верхівку велетенського дерева заввишки з хмарочос. Морґан помер і Ґарднер теж, а сніг, певно, вже розтанув на пляжі. Але ще не весь. Джек відчував, як засніжений пляж заповнював його голову. Колись він подумав — тисячу років тому, як здавалося тепер, — що коли він зможе нарешті доторкнутися до Талісмана, то відчує такий тріумф, хвилювання і тріпотіння, що він аж свистітиме від радості. Натомість він відчував лише незначне відлуння оцього всього. У його голові падав сніг, і його спогади не сягали далі Паркусових інструкцій. Він збагнув, що велетенське дерево зачарувало його.

— Візьми мене за руку, — сказав він Річарду.

— Але як ми плануємо дістатися додому? — запитав Річард.

— Не переймайся, — відповів Джек і стиснув руку друга.

Теж мені лихо — дерево зачарувало. Джек Сойєр побував у Заклятих Землях, він подолав Чорний Готель. Джек Сойєр — сміливий і чесний. Джек Сойєр — змучений дванадцятирічний хлопчак, у якого падає сніг у голові. Він легко перенісся назад, у свій світ, і Річард прослизнув за ним крізь усі можливі перешкоди.

5

Ліс зменшився — тепер це був американський ліс. Крони дерев, що м’яко колихалися на вітрі, були суттєво нижчими, та й самі дерева були значно меншими за свої аналоги з тієї частини територіального лісу, куди Паркус спрямував їх. Джек лишень невиразно усвідомлював цю різницю в масштабах, доки не побачив перед собою асфальтову дорогу на дві смуги. Реалії двадцятого століття миттєво ошелешили його по голові, коли він почув гуркотливий шум невеличкого двигуна. Він інстинктивно відскочив разом із Річардом на узбіччя за мить до того, як маленький білий «Рено-ЛеКар» прошмигнув повз нього. Машина пролетіла, а тоді проїхала крізь тунель, вирізаний у стовбурі секвої (яка ледь сягала половини розміру свого територіального двійника). Але принаймні один дорослий і двоє дітей у «рено» не витріщалися на секвої, заради яких приїхали аж із Нью-Гемпшира (Живи вільним, або помри![279]). Жінка і двоє малюків на задньому сидінні повернулися, щоб розгледіти Джека і Річарда. Їхні роти нагадували широко розчахнуті чорні печери. Вони щойно побачили, як біля дороги, наче привиди, постали двоє хлопчиків — магічно і одночасно, наче Капітан Кірк і Містер Спок[280] перенеслися з «Ентерпрайза».

—