Талiсман - Стівен Кінг

«Веселка», — очманіло подумав Джек.

Він підвівся і знову впав. Замерзлий сніг запорошив його обличчя, а тоді почав танути, наче сльози. Джек звівся на коліна, а тоді зіп’явся на рівні. Зір його заслонили плями, але він помітив велетенську випалену ділянку в снігу, за формою схожу на сльозинку: там раніше стояв Морґан.

— Веселка! — закричав Джек Сойєр і підвів руки до неба, сміючись і ридаючи водночас. — Веселка! Веселка!

Він підійшов до Талісмана і взяв його в руки, досі ридаючи. Він дав його Річарду Слоуту, котрий був Раштоном; Спіді Паркеру, який був тим, ким він був.

І зцілив їх.

Веселка, веселка, веселка!

Розділ сорок шостий

Інша подорож

1

Він їх зцілив, але так ніколи і не зміг сказати, як саме це відбулося, не міг загадати жодної конкретної деталі. Талісман засяяв і заграв у його руках, лишивши хлопчику невиразний спогад про те, як полум’я залило їх і вони купалися у тому сяйві. Ось і все, що він міг пригадати.

А потім неймовірне сяйво Талісмана блякло… блякло… і зовсім зникло.

Подумавши про матір, Джек хрипко, пронизливо закричав.

Спіді, хитаючись, підійшов до нього крізь талий сніг і поклав руку Джекові на плечі.

— Усе буде добре, Джеку-Мандрівнику, — сказав Спіді.

Він усміхнувся, але втома його здавалася вдвічі сильнішою, ніж Джекова. Спіді зцілено… однак він досі не надто добре почувається. «Цей світ убиває його, — невиразно подумав Джек. — Принаймні він убиває ту частину його, яка є Спіді Паркером. Талісман зцілив його… але старигань досі помирає».

— Ти зробив це для нього, — сказав Спіді, — тож вір, що він зробить щось для тебе. Не хвилюйся. Іди сюди, Джеку. Іди сюди, де лежить твій друг.

Джек послухався. Річард спав у талому снігу. Жахний клапоть плоті зник, але на його місці лишилася довга біла смуга на скальпі — і на тій смузі більше ніколи не ростиме волосся.

— Бери його за руку.

— Навіщо? Для чого?

— Ми перенесемося.

Джек запитально зиркнув на Спіді, але той нічого не пояснив. Він лише кивнув, ніби кажучи: «Так, ти все правильно почув».

«Гаразд, — подумав Джек. — Якщо я досі довіряв йому…»

Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.

Ледь смикнувшись, усі троє зникли.

2

Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.

— Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…

— Хлопчикам треба перепочити, — сказав Паркус. — Як тобі, так іншому юному пану — йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.

— Ага, — сказав Джек. — Ви добре те підмітили.

— Най він краще відпочине тут, — сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву — можливо, то був шок з похмілля.

— Чому… куди… — Він міг видихнути тільки це.

Талісман він притискав до грудей. Тепер магічний об’єкт видавався звичайним: темним, тьмяним і нецікавим.

— Зовсім недалеко, — сказав Паркус. — Ви ж із другом не хочете відпочивати там, де перебував він, правда ж?

І, попри виснаженість, Джек заперечно похитав головою. Паркус озирнувся через плече, а тоді сумно глянув на Джека.

— Тут смердить його злом, — сказав він, — і смердить твоїм світом, Джеку. Як на мене, ці запахи дуже схожі між собою.

Він рушив далі, несучи на руках Річарда.

3

За сорок ярдів далі пляжем він зупинився. Тут чорний пісок посвітлішав — став іще не білим, але сірим. Паркус м’яко поклав Річарда на землю. Джек простягнувся біля нього. Пісок виявився теплим — на щастя, теплим. Жодного снігу. Паркус сів поруч, схрестивши ноги.

— Тепер ти поспиш, — сказав він. — Можливо, прокинешся вже завтра. Ніхто не потурбує тебе. Роззирнися.

Паркус махнув рукою туди, де на Американських Територіях розташовувався Пойнт-Венуті. Спершу Джек побачив чорний замок, одну стіну якого було зруйновано і спалено, ніби всередині відбувся грандіозний вибух. Тепер замок мав майже буденний вигляд. Він уже не здавався загрозливим, а таємний скарб винесено. Лишилося тільки каміння, складене у певний візерунок.

Кинувши поглядом далі, Джек побачив, що землетрус тут не був настільки руйнівним — та й тут було набагато менше всього, щоб знищити. Хлопчик побачив кілька халуп, що перевернулися, здавалося, ніби вони зроблені зі сплавленого лісу. Помітив декілька спалених візків, які могли або не могли бути «кадилаками» на Американських Територіях. То тут, то там валялися волохаті тіла.

— Всі, хто був тут і вижив, уже пішли, — сказав Паркус. — Вони знають, що трапилося, знають, що Орріс мертвий, тому більше не потурбують тебе. Зло, що було тут, зникло. Ти знаєш про це? Ти можеш відчути це?

— Так, — прошепотів Джек. — Але… містере Паркусе… ви ж не… не…

— Йду? Так. Дуже скоро. Ви з другом добре поспите, але спершу ми з тобою маємо трохи побалакати. Ця розмова не буде тивалою, тому мені б хотілося, щоб ти спробував підвести голову, принаймні на мить.

Джек із зусиллям підвів голову і розплющив — ну, практично — очі. Паркус кивнув.

— Коли ти прокинешся, рухайся на схід, але не переносься! Лишися тут на певний час. Лишися на Територіях. У твоєму світі надто багато всього відбуватиметься — рятувальні бригади, команди газетярів і Джейсон знає, що ще. Принаймні тут сніг розтане до того, як усі про це дізнаються. Звісно, кілька людей будуть ув курсі, але їх вважатимуть божевільними.

— Чому ти маєш іти?

— Мені просто треба дещо зараз владнати, Джеку. Тут багацько справ владнати треба. Новини про Морґанову смерть уже поширюються на схід. І поширюються швидко. Наразі я відстаю від них, а маю по змозі випереджати. Я хочу дістатися назад, до Зовнішніх Форпостів… і на сході… перш ніж багато всілякого зброду рушить в інші місця. — Він поглянув на океан, і